Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Смак заборони 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак заборони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смак заборони" автора Ада Самарка. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:
шорсткий бетон під моїми ногами, гострий у своєму резонансі, доміноподібний, місячний уповні, пекучий імрайський біль. Я стояла, й мене трусило, мов осиковий листок, мене хтось поштиво запитав: може, мені зле? Ні! Ні…

Я начебто зі скляної колби, наповненої формаліном, дивилася на перекручений, безмовний і недоступний світ, на цих двох, пронизливо щасливих. Це безжальне щастя, що струменіло з-під їхніх упевнених, неквапних кроків, ранило найбільше. Господи, які ж щасливі вони… миті початку. І мене стисло спогадом — ось так, два роки тому, можливо, цього самого дня й цієї години, на її місці йшла і я. Маленька, руденька, в рожевому сарафані, теж щаслива, теж вільна, без ярма безмовної любові впоперек усієї волі до життя.

Мої щоки заливали сльози. Люди дивилися й відвертались. Я трималася за червоне поруччя й на тлі розплавленого неба, моря та гальки бачила каламутні плями двох постатей і ці — обличчя-спина, обличчя-спина… які пірамідально відходили в білясту далечінь небуття.

Це були вже не ревнощі й не образа, і я не хотіла, о, як знемагаючи, я не хотіла визнавати жодного з цих очевидних почуттів. Я запекло заплющила очі на саму себе; я розчинилася в сколиханому потоці оцих людських облич, оцих димчастих плям моря, пляжів і акварельної Імраї, стояла й відчувала кожен атом цієї аури нових починань, яка оточувала дві постаті, що віддалялися. Я відчувала, бачила, розуміла. Все, крім себе.

Але тут із піднебесся виник татусь. Я змішала море з мокрого волосся зі слізьми на обличчі, жестом підлого мазуна-карапуза без слів тицьнула кривим пальцем у ці дві спини й пізніше, сидячи на тому самому поруччі, вже з солоною посмішкою на потрісканих губах, дивилася на татуся, що віддалявся з Мироською. Він волав, а вона слухала. Він був злісний, владний і здатний забороняти, вона — занадто боязка й недосвідчена для самозахисту. Їй того разу перепало так, як перепадало часом і мені, — «по повній програмі», можливо, навіть трохи більше, оскільки те, що було для мене справою звичною і буденною, для неї виявилося брутальним і несподіваним. Я посміхалася, забуваючи про Гепарда, що ніжився на сонці метрів за два від мене, про пляжі, про лагідну блакить пронизливого неба. Але завданий біль і не думав минати, й усіма хребцями я відчувала наближення лихоліття.

Abend

Я трохи заспокоїлася, але розслабитися не вдавалось просто фізично. Сестриця поводилася жахливо підозріло й із усією природною пильністю молодшенького тирана-стукача я помічала кожен фальшивий рух, кожні слово та інтонацію, не властиві їй. Я начебто бачила її наскрізь, і ця грізна, похмура в свій цнотливості діва нагадувала тепер веселу школярку перед першим побаченням. Я помічала те, чого жодним чином не повинна була помічати, хоча б для збереження власних нервів. Краєчком вуха чула, проминаючи ЇХ, ще на пляжі, демонстративно дивлячись у інший бік і тим самим дозволяючи собі почути ще краще: це трепетне, приглушене, лагідне, а мені вбивчо бридке: «Ні, ні, дитина не проблема… рано спати… десь годинці о десятій…». Я безгучно заскімлила від своєї нищівної безпорадності, від своєї кволості й неволі, котрі найяскравіше проявилися саме зараз. Я замружилась і пішла далі за татусем, шкарбаючи в’єтнамками, волочачи майже по землі свій пакунок із рушником і матрацом. А що ще мені залишалося робити?

Цілий вечір вона була натягнута, мов струна, й нагадувала скрипку. Зазвичай по-рятівному балакуча, здатна так сміливо крокувати між мною і батьком, дорогою додому не зронила й слова. Так, скрипка. Було відчуття, що варто до неї доторкнутися — й вона заплаче. А ось хто мав би голосити — це я. Я не могла спіймати її погляду, вона відводила очі, залишаючи гарячі подряпини на моїй і без того зраненій свідомості. Я перебувала на межі нервового зриву. Татусь почувався кепсько й більше уваги звертав зараз на себе, аніж на нас, і якби я зараз була сама, кращого шансу на… годі було й чекати.

Одним словом, батькові Мирося заявила, що йде на прогулянку. І я з нею. І ще Зінка. Домовилися, що зайдемо по неї після вечері. Mama mia! Вона була в розкішному вечірньому вбранні, в чудових туфлях, які я б убила за перші три кроки кримськими горами. Від неї пахло, як від цілого саду квітучого бузку — багато, дорого, запаморочливо, й обгонячи нас, у застиглому вечірнім повітрі ці чудові пахощі лоскотали всі фібри моєї безнадійно хворої душі. Мирослава розпустила волосся, й воно відливало золотом, чудовими м’якими пасмами розтікалося по гладеньких напівоголених плечах. Двірські бабці-пліткарки завмерли на своїх лавах і з роззявленими ротами ошелешено дивилися їй услід (як ніколи, жодного разу не дивилися на мене).

Коли дійшли до павукоподібних воріт і перевернутого якоря, вона сказала, ні, закричала, майже як татусь: наказала нам повертатися в «Жемчужину» й гуляти без неї. А татусеві ні слова.

Вона не зізналась, просто помчала до НЬОГО. А я відіслала Зінку куди подалі, й ризикуючи вбитися на гострому камінні, спустилась у якусь трав’янисту ущелину за Капітанським містком, де до появи перших зірок під тихий гомін моря, не гребуючи ніякими виразами, виклала разом зі слізьми цій недобрій Імраї все, що я до неї відчуваю і думаю, і те, як це підло, і як брехливо, і як… як… як…

Коли зовсім стемніло, а для плачу не лишилося сили й від власних ридань стало просто нудно, я пішла плавати в нічній прохолодній воді, в цих золотаво-ебенових переливах. Ставало спокійніше, тільки холодно стискалося там, усередині. Я здригалась і лякалася своєї готовності й щемливої самотності. Отут, за такого казкового розкладу, на перехресті всіх можливих свобод — я ніяк не повинна бути сама…

Tag Vierundzwanzig
(день двадцять четвертий)

Вранці ми говорили про неї з батьком.

Сидячи на своєму дивані, підтримуючи під горлом біле простирадло, я, з відвертістю непорочної та наївної молодшої сестри, з усіма почуттями, які повинні бути властиві справжній професорській дочці, розповіла йому все про спини, про пляжі, про уривки слів і про

1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак заборони"