Читати книгу - "Люди і тварини"

Їм повезло.

Була розсипка. Большевицька армія відступала. Спершу із Західньої України, опісля з Правобережжя. І вже тоді Микола знав, що далеко з ними не піде. Завжди казав до друзів: як довго Україна, так довго моя дорога. Не кожний розумів, у чому справа й чим та як Микола міряє дорогу. Але він знав дуже добре. Що далі на Схід, то дорога його ставала коротша. Його й тих чоловіків, що їх большевики забрали з України. І ніби готовили до військової служби. Але їхні ряди рідшали, невідомо, чи западалися в безвісті, чи роз’їдав їх простір далекого степу, чи винищувало їх людське божевілля. А, може як Микола, і вони відпадали одинцем й губилися в полях, що яскравіли відсвітом заграв і полум’яніли жахом пожарищ. Може десь розсівалися серед людей таких, як вони самі — українців.

І Микола думав: Вони такі як я. Їх також гонять з жител і вбивають на бездоріжжях. Але я не дозволю себе гнати як німину й вбивати як тварину. Моя дорога швидко покінчиться. Там на овиді кінчиться широкий український степ. Там і кінець моїй мандрівці.

І пропав серед суматохи. Загубився десь у сутінках неозорих степів і пропав у балці зарослій степовою травою. І розпочав свій відворот. Йшов поночі, спав у лісі, прилучувався до різних людей і думав:

— На Захід! Там за степами, за ріками моя батьківщина. Там уже немає большевиків.

Йому ввижалася привітна, простора хата біля Городка, там за Львовом. Хвилювали лани пшениці, цвіла молоком гречка й сріблився став. І шумів ліс. Ніхто там не потрапив ще палити й нищити до тла як тут в Україні. Там був ще край, що розмірно мало зазнав війни. Там був дім. І до нього йшов Микола. Скрадався і йшов, інколи помагав людям працювати в полі, збирати достаток, або вантажитися і мандрувати кудись. Придбав трохи харчів, кидав хазяїв і брався на Захід.

Туди, де білі хати під черепицею і достаток в коморах. Там була жінка й були сини, що виросли як молоді дубчаки й виглядали батька. Десь він пропав у безмежжях степів. Тож господарили й поночі заскакували в партизанку. Микола поспішав: він знав, що лихо не спить. Йшов і їхав, як удалося і брався на Захід.

Тижні, може й місяці. Уже й німці зазнали страхіть відступу та жаху втечі. В ночі Микола перебрив Збруч, як годилося став навколішки на березі, поцілував землю, поклав на собі знак хреста, й мовив молитву.

То була Батьківщина.

Огрядні села над Збручем. По тій стороні вони ще не зазнали лиха колективізації і тепер їх минула ще воєнна негода. Вона ще тільки жевріла загравами на Сході. Микола не боявся вже тепер підходити до людей. Вони думали як він; від них він довідувався новин і їм розказував, як вертався до хати. Вони не боялися його. Але — вони боялися хворіб, боялися заразні й насікомих. Їх розносили люди, що поверталися з боєвищ, що втікали із скривавленої України. Тож, здебільша не пускали їх в хату. Не пустили й Миколу. Подали йому хліба, чи кусок сала, але хату щільно закрили.

Тож ішов далі, так довго, поки не знемігся і ніч не захопила його в дорозі. Кілька дерев, буйні кущі й хрести. То цвинтар. Зорі висипалися на небо, ріжок місяця показався серед них. Микола зайшов на цвинтар і примостився між гробами. Поклав торбу під голову, накинув на себе плахту, ще зміг перехреститися до місяця і вже запав у сон. Земля мати притулила його, хоч у цьому місці вона звична принимати до свого лона мертвих. А, оце пригортала живого, що йшов з далекої мандрівки. З небесних висот сипались іскряні зорі — срібний серп місяця жав небесні лани.

Прокинувся з глибокого сну. Проминула втома, затерпло плече, що на ньому спав. Під нічним вітром шуміли дерева. Щось підійшло до живого, сонного. Обнюхувало. Підійшовши до людини, заскавучіло дрібно. Пес притулився до людини, що повернулася на другий бік і спросоння пригорнула його до себе. Може нагадав собі дитину, як тулилася до нього. А може згадав свого пса — сторожа, що помагав йому поночі пасти коні.

Благословилося на світ і Микола прокинувся. Біля нього сидів великий яснобронзовий пес. Довга шерсть шовковими косами повисала йому здовж черева і з лап. То не був ґаздівський пес. Людина пригорнула його до себе й в його карих очах заясніло сяйво собачої привітности.

— Відкіля ти й хто ти такий? — питав мандрівник. — Ти ж не сільський пес. Невже втратив господаря? Може ти заблудив, чи хтось прогнав тебе?

Добув з торби хліб та кусок сала та поділився з приблудою, їв жадібно, мабуть давно вже не їв нічого. Не такий то пес, щоб умів придбати собі харчів. Пан годував його своїми добрими руками.

В день Микола попростував до села, що білими дімками розсіялося здовж дороги. Там люди вже господарили. Скрипіли ворота, відзивалася худоба, брехали пси. Гомоніло домашнє птаство. І там довідався Микола, відкіля той пес, що держався його ноги:

У сусідньому селі є лісничівка. В огрядному будинку жив лісничий. Він не мав нікого тільки пса. Пес не відступав свого господаря і ніколи ніхто не бачив одного без одного. Недавно лісничий помер. За його труною йшов великий яснобронзовий пес. Занедбаними клаптями висіла в нього по боках шерсть. Він змарнів і занедбався під час панової хвороби — нікому було доглядати його. І не відступав від господаревого ліжка. Недавно пан помер і пес відпровадив його домовину на кладовище. І більше люди не бачили його.

Він жив — доживав біля господаревої могили. Здичів і висох на кістяк — той недавно ще гарний, гладкий пес. Не підходив до людей.

Оце людина підійшла до нього. Нагодувала й попестила