Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

він перекидався, наче молодий хірург, який скинув халат, наче вахмістр Сен-Лу, що скинув мундира, справжнім світовцем. До речі, він не був позбавлений ні честолюбства, ні таланту, і талант його був у тім, що він уміло маніпулював у ліфтовій кабіні й не давав їй застрягати між двома поверхами. Але говорив він суржиком. Я гадав, ніби він амбітний, бо про швейцара, свого зверхника, він казав «мій швейцар» таким самим тоном, яким паризький посильник, власник, як мовив би ліфтер, «палацика», відгукується про свого портьє. У суржикові ліфтера було цікаве те, що він чув сто разів на день, як гості кричать: «Підіймач!», а сам казав: «Приймач». Деякі вихватки ліфтера доводили мене до білого жару, хай би там що я йому торочив, він упадав мені в річ, вигукуючи: «Ще б пак!» чи «Отож-бо й воно!», і ці вигуки можна було зрозуміти так, що це, мовляв, самоочевидне або що він перший до цього додумався і звернув на це мою увагу. «Ще б пак!» або «Отож-бо й воно!», вигукувані вельми енергійно, вихоплювалися щодві хвилини з його уст у зв’язку з такими речами, які йому й не снилися, і це так бісило мене, що я зараз же починав доводити супротивне, аби тільки загнати його на слизьке. Проте, вислухавши і цю мою думку, яку було годі примирити з попередньою, він все-таки відповідав: «Ще б пак!» або «Отож-бо і є!» — наче без цих вигуків і вода не освятиться. Я ледве стримувався, коли певні технічні терміни, цілком слушні, коли їх уживано буквально, він уживав фігурально і тільки фігурально, через що вони набирали відтінку дешевої дотепности, як, скажімо, в його устах, слово «педалювати». Він ніколи не вживав того слова щодо велосипедної їзди. Але, якщо йдучи пішки, він мав наддати, щоб не спізнитися, ходи, то замість казати, що поспішає, мовив: «Уявіть, як я педалював!» Ліфтер був радше малого зросту, лемішкуватий, незугарний. Але коли при ньому заходила мова про якогось високого, ставного, гожого молодика, він щоразу докидав: «А^знаю, він мого зросту». Одного разу він мав принести мені відповідь, і я, почувши кроки на сходах, з нетерпцю відчинив двері моїх покоїв, але побачив посильного, гарного, як Ендіміон, з рисами неймовірно бездоганними: він ішов з дорученням до якоїсь незнайомої мені дами. Коли ліфтер повернувся, я сказав йому, що нетерпляче ждучи відповіді, я подумав, що то він береться сходами, аж це, виявляється, посильний з готелю «Нормандія». «А, я знаю, хто се, — відгукнувся він, — там лише один такий і є, хлопчина мого зросту. Лицем він теж так на мене схожий, що можна вклепатися або взяти нас за близнят». Нарешті ліфтер любив удавати, ніби все розуміє з півслова; тільки починаєш давати йому розпорядження, а він: «Так, так, так, так, так, усе зрозуміло», і цей його тон, тон тямущої і кмітливої людини, попервах дурив мене; але що ближче ми пізнаємо людей, то більше вони нагадують метал, занурюваний у якийсь розчинник, і потроху втрачають свої високі прикмети (а часом і вади). Перш ніж я почав давати йому вказівки, я побачив, що двері він покинув отвором; я зробив йому зауваження, побоюючись, як би нас не почули; він зглянувся на моє прохання і ледь-ледь причинив двері: «Тільки щоб догодити вам. На всьому поверсі нас тільки двоє». Аж це по коридору пройшла одна людина, потім дві, потім три. Це сновигання дратувало мене: я боявся, як би нас не підслухали, а головне — ліфтера, як я помітив, це анітрохи не дивувало, мовляв, це річ світова: «А, це наша покоївка — йде по валізи. Не хвилюйтеся — це винар несе свої ключі. Ні, ні, нічого, можете говорити спокійно — то заступає на чергування мій колега». Його пояснення, чому ці люди никають по коридору, не зменшували мого остраху, що нас можуть почути, і нарешті, на мій категоричний розказ, він рушив до дверей, але не на те, щоб щільно зачинити їх (це було не до снаги цьому велосипедистові, який мріяв про мотоцикл), а лише на те, щоб трохи потягнути їх до себе: «Тепер усе гаразд». Як виявилося, аж настільки гаразд, що якась американка вдерлася до нас і вискочила, перепросивши, що помилилася номером. «Привезіть до мене цю дівчину, — сказав я, сам прибивши щосили двері (на грюкіт прибіг ще один посильний, аби побачити, чи не розчинилось у мене вікно). — Затямте як слід: панна Альбертина Сімо-не. Я написав на конверті. Ви тільки скажіть, що це від мене. Вона прийде з дорогою душею», — додав я, щоб заохотити його і не надто принижуватися самому. «Ще б пак!» — «Та ні, що ви, далеко не кожний на її місці поїхав би з дорогою душею. їхати сюди з Бернвіля не дуже зручно». — «Отож-бо й воно!» — «Скажіть їй, щоб вона поїхала з вами». — «Так, так, так, так, усе зрозуміло», — відповів він з виглядом спритної та кмітливої людини, тоді як вигляд його давно вже не викликав у мене довіри, бо я знав, що ліфтер вимовляє ці слова майже машинально і що за позірною справністю криється безодня тупости і глупоти. «О котрій годині ви повернетеся?» — «Мені не тра’ на це багато часу, — відповів ліфтер, який зловживав еліпсисом і послуговувався утятим тра’ замість треба. — Це мені завиграшки. Власне, нам оце заборонено покидати готель, бо в окремому кабінеті замовлено сніданок на дванадцятеро душ. А моя перерва припадала саме на цей час. От і маю нині ввечері відгул. Я туди махну на ровері. Так буде швидше». Він вернувся за годину і сказав: «Пан, мабуть, заждався, але панянка зі мною приїхала, вона внизу». — «А! Дякую! А швейцар на мене не розсердиться?» — «Пан Поль? Він навіть не знає, де я був. Навіть портьє нічичирк». Іншим разом я послав його з розказом: «Привезіть її негайно», а він, повернувшись, заявив мені з усмішкою: «Отож-бо й воно, що я її не знайшов. Немає там її. А мені не можна було гаятися

— я боявся, що зі мною станеться те, що з колегою: він мусцв виступити з готелю». (Коли мова заходила про те, щоб вступити на якусь роботу, ліфтер уживав архаїзму: «обсаджувати місце»; приміром, він казав: «Я був би не проти обсадити місце на пошті», так само, маючи на увазі звільнення, він для відповідно-сти і щоб м’якше висловитися