Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Дякую, — відповів Дмитро. — Дякую вам за добрі слова і внесок. На що конкретне ви хочете, щоб пішли ці гроші?

— Байдуже. На те, що ви вважаєте доброю справою. В ім’я добра, так би мовити. І друге. Ви радили мені те, що вважали за потрібне, казали, що я помиляюся, і прагнули наставити мене на путь істини.

Не дивуйтеся — те саме зроблю і я. Пане пастирю, я також людина розумна, також маю життєвий досвід, не менший за ваш. Тому візьму на себе сміливість дати й вам добру пораду. На відміну від вас я не прив’язаний до певних канонів та догматів. Тому це просто порада — від душі, від мене особисто. Ви помиляєтесь у своїх життєвих позиціях. Зло не можна пробачати. А відновлення справедливості не можна покладати на Бога. На жаль, у мене немає часу переконувати вас, до того ж я погано себе почуваю. Тож прийміть це просто як думку людини, що закінчує свій життєвий шлях. Повірте, пастирю, добро має бути активним і навіть жорстоким там, де потрібно. Якщо не косити будяк, ним заросте вся земля. З неба ніколи не впаде дощ, від якого він усохне. Нищити будяк повинна сама людина, а замість нього садити квіти та корисні рослини. Бачите, навіть таку просту річ, як город, не можна покласти на Бога. А людське буття набагато складніше, хоч у ньому також є свій будяк і свої квіти. І щоб зробити його кращим, необхідні цілком конкретні зусилля у відповідному напрямку — ті, які ви заперечуєте. Ось так.

Він підвівся і рушив до виходу, не бажаючи почути відповідь, адже приходив не за тим. Пішов так швидко й несподівано, що Дмитро навіть з місця не встиг зрушити. Плащ зник за дверима. Він нічого не сказав про те, що вже давно хвилювало пастиря. Але ефект від зустрічі наче фарбував усе навколо в чорний колір. Ця коротка лекція з «сільського господарства», прочитана в церковних стінах, допускала лише одне тлумачення. Найгірше.

Салон мобільного зв’язку гостинно запрошував, виблискуючи вітринами, намагаючись довести, що саме «Астар» задовольнить усі забаганки потенційних абонентів. Молодик, який сидів у кутку за офісним столом, ковзнув очима по відвідувачу. Інтелігент з обшарпаним пластмасовим дипломатом посунув окуляри на носі й оглядав вітрину з телефонами. Зиркнувши кілька разів на незграбного покупця, продавець підійшов до нього.

— Вас щось цікавить?

— Так… — ніяково відповів той, — хотів би придбати апарат…

— Який?

— А… Такий, щоб надійний і добре працював.

— Вони всі надійні, всі добре працюють, — посміхнувся молодик.

— Не знаю… А який ви особисто маєте?

Очевидно, відвідувач здивував його таким запитанням.

— Ну, в мене ось така модель Siemens. Автовідповідач, україномовне меню… — Він серйозно почав розхвалювати апарат, коли покупець несподівано перебив:

— Беру. Але ж ви його готуєте до роботи?

— Аякже! — молодик здивовано підвів брови. — Виходите з нашого салону й телефонуєте куди завгодно. Присядьте, будь ласка, ось тут.

Діставши та розпакувавши коробку з телефоном, продовжуючи дивакувато ворушити бровами (очевидно, мав таку звичку), продавець почав готувати апарат до роботи. Примостившись у кутку і спостерігаючи за ним, інтелігент мимоволі провів пальцями і по власних ріденьких бровах. Складалося враження, що саме від цього він і відчуває якийсь дискомфорт. Поставивши дипломат поруч із кріслом, відвідувач щось згадував.

… Наталя була невблаганна. Вона сипала звинуваченнями на його адресу й не бажала нічого слухати.

— Як хочеш, — нарешті не витримав Борис. — Я все одно піду. Що б ти не казала.

Він підвівся і вийшов з кімнати. А коли вдягнув плаща і вже брався за ручку дверей, Наталя прожогом вискочила до нього.

— Стій! — збуджено дихаючи, сказала вона. — Зажди. Якщо вже так, то підеш, але… Почекай ще з годинку. Година ж нічого не вирішує.

— Навіщо?

— Я тебе пострижу. Між іншим, я непогано це вмію. До мене навіть подружки постійно ходили. Я всіх стригла. Навіть хотіла колись іти на перукаря. Ось так!

Істеричні нотки зникли з її голосу, натомість з’явилися ділові.

— Навіщо мені стригтися? — запитав Борис. — Щоб ніхто не впізнав? — Він засміявся. — Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий?

— А от якраз і схожий!

— Дякую! — сказав Борис. — Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом…

Наталя тільки взялася за голову.

— Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму!

— Не репетуй, — попросив Борис, — на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий…

— Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий…

Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів.

— А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав він. — Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні.

— О Господи… — пробурмотіла Наталя. — Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок?

— Стоп! — Борис навіть здригнувся.

— Ой, не смикайся так! — попросила вона. — Я тебе ножицями мало не поранила!

— Фігня, — пробурмотів він. — Здається, в мене ідея… Як мені