Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Ну, кажи, що?

— Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації.

— І що? Я не розбираюся… — Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями.

— Що 5$ тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо…

Він замислився.

— Ну! — не витримала вона. — І що?

— А те, що на кожній дискеті зберігається приблизно п’ятдесят, ну, до ста кілобайт. Я дивився. Тож за бажання все це разом можна було записати на єдину дискету. Питається, на біса псувати вісім, якщо вистачить однієї?

— А може, так для роботи зручніше? — запитала Наталя і далі працюючи ножицями.

— Ні, дідька. — Борис підозріливо зиркнув на неї спідлоба. — Ти хоч щось мені залишиш?

— Обов’язково, — пообіцяла вона, набираючись натхнення.

— Дідька лисого легше, — провадив Борис, — навпаки, кожну дискету окремо в комп’ютер вставляти, а потім витягати… А так одну вставив — і працюєш з усіма файлами. Ні, щось тут не так. А ось сховати щось таким чином можливо. Припустимо, з них усіх лише одна цінна…

— Еге ж… — погодилася Наталя. — Напевно, це третій розділ із Толстого. Це взагалі цінний літературний твір, можу підтвердити як прес-секретар відомого письменника.

Борис потягся рукою спробувати, що залишилося на голові, але вона жартома ляснула по ній гребінцем.

— Ще не готово. Говори далі про свої дискети. Все ж ліпше, ніж мовчати.

— Слухай! А може… — Він затнувся.

— Що, може?

— Дивись, — він знову неспокійно засовався на стільці, заважаючи їй, — на кожній дискеті, так би мовити, якась подія. Наприклад, отой футбольний чемпіонат. Він відбувся у певний рік, забув який. Далі — якісь статті Конституції. Її також прийняли певного року.

— І ти також забув коли, — закінчила за нього Наталя.

— Не впевнений, що я взагалі це знав. А ось рік, коли Карпов з Каспаровим воювали, добре пам’ятаю. Я тоді вперше до Польщі поїхав…

— А як бути з уривком із Біблії? Це до якого року віднести?

— Не знаю… — розгублено відповів Борис. — Так само, як і з Толстим. Що брати до уваги — рік написання роману чи саму війну вісімсот дванадцятого року? Ну добре. Все це фігня…

— Давай, — сказала Наталя, — тепер відкинь голову назад і заплющ очі. Тільки не ворушись.

— Ти що замислила? — Борис намагався збагнути, куди вона хилить.

— Брови тобі стригтиму…

— Ти що, озвіріла?! — Він зірвав із себе рушник. — А ще де тобі дати постригти?

— Ніде… — Вона знову надула губки. — Ти що, не розумієш, що кожен подивиться на твої брови і відразу згадає той фоторобот?

— А які це мої брови? — похмуро запитав він.

— Гарні брови, — сказала Наталя. — І навіть дуже сексуальні. Але надзвичайно схожі на ті, що по телевізору… Тому доведеться. Давай.

Невдоволено зітхнувши, Борис відхилив голову назад і заплющив очі. Рушник знову опинився на його плечах.

— Якщо ти зробиш із мене потвору…

— Не розмовляй, будь ласка, — попросила вона. — Неможливо працювати… Це ніяк не вплине на моє ставлення до тебе. — Вона сперлася на його коліно своїм. — Чи тобі вже цього недостатньо? — Наталя миттєво забрала своє коліно. — Ну звичайно… Мандрівний лицар уже збирається, щойно вийде на вулицю, відразу витріщатися на кожні довгі ноги… Йому вже недостатньо маленької дівчинки, яку він втяг у таку халепу… Замість того, щоб зважати на омонівців, він задивлятиметься на жінок…

Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук — коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони…

— А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? — здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик.

— Замовлю.

— І за скільки часу його зроблять?

— Швидко…

Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися — йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно.

— А… яке прізвище буде в тому паспорті?

— Яке ти скажеш…

Тільки б вона говорила — будь-що, не звертаючи на нього уваги.

— Тоді я хочу твоє.

Господи… Навіщо вона його відволікає?

— Ти ж не знаєш — може, воно немилозвучне…

— Байдуже.

У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих.

Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки — і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона — ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О