Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

— Спасибі, сеньйоре начальник!

Але Ряжанка люто крутнувся й пішов геть, не помітивши, як Буено спантеличено перезирнувся з лікарем. Болгарин задумливо подивився на геолога й навіть забув зморщити носа.

Коли ж він наступного вечора вліз до Сергієвого намету, той навіть трохи зрадів. Останнім часом не щодня доводилось розмовляти з людиною. Відчував себе самотнім пустельником, якого доля прирекла на танталові кари. Але хай чому чорт, зрештою ж таки він людина! Йому притаманні всі людські вади, в тому числі й мова.

Посидівши трохи, болгарин неначе сам до себе буркнув:

— Десь його бачив, а де — хоч убий, не скажу…

Сергій не відповів. Ще подумає — напитує собі співрозмовника.

— Він з іммігрантів чи креол?

Ряжанка й досі не міг до пуття второпати, про що йдеться.

— Хто вас цікавить, докторе?

— Та цей же, що ви його врятували. У скронях Сергієві застугоніло.

— Спитайте в нього.

— Мовчить він. А мені не дає спокою думка, Що я його десь таки бачив. От тільки обличчя розвезло — не впізнаєш. Розумієте, люблю знати про своїх пацієнтів трохи більше, ніж про інших людей.

Сергій клюнув на гачок, явно закинутий лікарем у його бік.

— Ви маєте на увазі мене, докторе? Про мою персону ви й так багато знаєте…

— Більше, ніж бажано? Я вас, любий, правильно зрозумів?

Проте Ряжанка навмисне запитав зовсім про інше:

— Знайшли якісь скарби? Стародавні городища, не відоме досі письмо?

Болгарин здивувався.

— Знайшли, любий. Аякже! Там такі речі! Наробимо доброго галасу, коли повернемося до столиці. Уявіть собі: надибали дивовижне письмо. Досі тільки перекази про нього ходили, а воно тепер у наших руках. Виявляється, стародавні індіяни «переписувалися» з допомогою… Чого б ви думали? — Він почекав, чи не здогадається геолог, але той мовчав. — 3 допомогою звичайних ниток! Простих ниток з лам'ячої вовни.

Сергій теж чував казки про те «письмо». Але хіба воно й справді існувало?

— Еге, любий, таке собі вузликове письмо. Кожна літера — певна кількість вузликів. Щось подібне до морзянки.

Ряжанка намагався говорити найбайдужішим голосом:

— І розшифрували?

— Е, любий, не поспішайте. Знаєте, скільки часу розшифровували письмо майя? А інкське? Отож-бо! А це ще складніше. Але в нашій фірмі справжній чаклун цієї справи є. Факір! Обов'язково розшифрує! Тепер же легше, ніж колись. Електроніка! Ось незабаром прилетить літак — повеземо знахідку в столицю… А ще знайшли череп первісної людини. Зовсім випадково, в печері. Шукали одне, а натрапили на череп. І цікавий висновок можна зробити; колись тут жили люди, дуже схожі на представників сучасної монголоїдної раси. Дивина? Археологи припускають, що Американський материк колись сполучався з Євразією. Якщо їхня гіпотеза підтвердиться, в науці буде вибух, запевняю вас, любий!

Сергій зіщулив очі:

— Не називайте мене, будь ласка, так.

— Вибачте, сеньйоре, — зареготав Абаджієв, — але задавнена звичка. Та я вам мало не батьком міг би бути, тож не ображайтеся.

Він помовчав, а згодом, коли озвався знову, голос йому наче репнув:

— Ще раз перепрошую. Ви, певно, теж не хотіли б такого батька? Ми з вами люди різного копилу, чи не так?

Він трохи поморщив носом і вийшов. А вранці, коли Сергій прокинувся, його вже не було в таборі: разом з мисливцями подався до своїх археологів, доручивши догляд за пораненим Колядою Буенавентурі.

Але молодий індіянин теж ошелешив Сергія. Пригадуючи ту щиру прихильність Буенавентури до Матвія, геолог сушив собі голову: що за кіт пробіг раптом поміж ними? Водій тепер ані на хвилю не затримувавсь у наметі, де лежав потерпілець. Промиє нашвидкуруч понівечену твар ріванолем і гайда з намету.

До тальталівської пристані Сергій діставсь перед обідом. Те, що побачив, уразило його. На березі, припнута до пакола ліаною, стояла одним-однісінька пірога: та, яку Сергій п'ять днів тому конопатив. А де ж решта? Узбережний пісок геть витолочено. Певно, плем’я позабирало своє майно. Але чому ж залишили цей човен? Невже тільки через те, що він потрібен йому?..

Геолог розгублено кліпав очима. Така шляхетність не входила до його розрахунків. Це лише зайво розчулює й вибиває з колії людину, яка вирішила послідовно йти обраним шляхом.

Сергій перерізав ножем ліану, витяг пірогу на сухе й вилив з неї воду. Зіпхнувши посудину в річку, стрибнув на корму й узявся за жердину. Течія поволі понесла суденце вниз; доводилось тільки правувати, аби не сісти на мілину чи на зогнилий стовбур. Сидячи на кормі, від чого ніс піроги задерся високо вгору. Ряжанка вмочив у воду руку. Чиста, немов підсинена, вода була холодна. Людина, що знає тропіки лише з оповідей та книжок, ніколи б не повірила в це.

Коли до озера лишилось метрів із п’ятсот, Ряжанка несподівано помітив гирло незнайомої притоки, геть завалене буреломом, який пообплітали ліани та колючки. Може б, і не здогадався про існування в цьому місці притоки, коли б не колір води. В синювату прозорінь тальталівської річки впліталося чуже пасмо рудої течії. Такий же колір у струмка, біля якого розташувавсь їхній табір. Виходить, звідси до таборища навпростець набагато ближче. Чудово! Тоді — сюдою.

Настрій ураз піднявся, й руки жвавіше вхопилися за жердину…

Чорна скеля зустріла Сергія німою ворожістю. Навколо не видно було нічогісінько. Вітер позамітав навіть старі сліди. Незаймана біла смуга піску кучерявилась понад берегом дрібненькими дюнками…

У вутлому суденці серед диких непрохідних джунглів Ряжанка відчував себе тоскно, самотнім, усіма забутим і залишеним. І раптом майже фізично в'явив останню зустріч на березі річки. Танго була на продиво ніжною, й ця ніжність аж не пасувала до її дикуватої чарівності. Потім згадав, як сумно промовила дівчина останні слова: «Танго — самотня пальма…»

Щось