Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Ходіть, то й побачите! Самі незнайомі, - відповіла жартівливо, й обернувшись та кивнувши за мною, сама поспішила вперед. Пані Маріян похитала, усміхнувшись до мене, головою й пішла виконати бажання «всього товариства», між тиїм коли я ступив на веранду.

Привітавшися з господарем дому, матір'ю й панею Міллер, що подала мені з щирим усміхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посередині на них сиділа Наталка з Іриною Маріян, нижче від них, трохи їм у ногах, Нестор, а надолині, ях здавалося, на найнижчім ступеню сиділа Маня сама.

Привітавшися, я зійшов удолину і, не надумуючись довго, сів відразу коло Мані. По обох сторонах широких сходів здіймалося залізне ажурове поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчі рож та інші цвіти, що виростали низькими корчами. Світло, що розпливалося згори на веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, і через те не був майже ніхто з нас цілком освічений. Маню й мене не досягало воно майже цілком, і мені (а може й їй) було це мило. Нагорі сиділа мати з своїм гостро обсервуючим оком, і хоч я не крився з тим, що мене займала поважна дівчина, я волів, щоб вона не звертала на нас уваги. Дівчина сиділа на сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки, а до товариства, що було вище, звернена профілем. Через те була половина її голови й статі освітлена, а друга тонула в тіні. Подавши мені руку на привіт, вона не обзивалася, полишаючи цілком моїй волі розпочати з нею розмову або ні. Я, усівши, звертав, щоправда, зразу увагу на говірку над собою між дівчатами й Нестором, але моє око опинялось тут і там вигребущо на її лиці. Вона дивилась у темінь і, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепіана, що лились з створених вікон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. «Місячної сонати» Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.

- Ось подивіться на місяць. Який він пишний виринув над горою, саме проти нас, і жарить, - обізвався півголосом Нестор і з тими словами поклав свій білий ширококрисий капелюх коло Мані на сходи.

- Настроює вас поетично? - спитала так само півголосом Наталка й схилилася до нього.

- Часом настроює. Але я ніколи не пишу віршів.

- Я не вірю! - обізвалась дівчина. - Такі, як ви, мусять писати вірші. Ви чистий українець.

- Виходить, і ви мусили б так само чинити, - боронився Нестор, усміхаючися.

- О, я з занадто великим респектом відношуся до поезії, щоб і собі забиратися до віршування.

- Можна бути ліриком, не пишучи ніколи поезій, - сказав молодий чоловік.

- Можна, - відповіла дівчина, а по хвилині спитала: - Чи вільно спитати, як почуваєте себе під час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лірик непишучий? Мені б це було цікаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), відчувши красу природи, кидає зараз свої враження й «нутро» для своїх ближніх на папір.

- Може, дехто й кидає, - відповів спокійно Нестор, незважаючи на її ледве замітну іронію; а помовчавши, додав: - Під час місячних ночей, як хоч би й от таких, як нині, душа моя неначе багатіє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В ній починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, ніжніє й починає перемінятися в пісню чуття, з'єднуючись несвідомо з природою й такою беззвучною піснею ночі. От так або й подібно відчуваю я під час місячних прегарних ночей на самоті, коли це цікавить вас знати.

- Ви не лише лірик, що не пише поезій, але ще мрійник, котрий, може, й ніколи не віддавався свідомо мріям, - закинула на це пояснення дівчина.

- Як яким, панно Наталю! - відповів Нестор; а я, в тій хвилі поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усміх перебіг по його ніжнім молодім лиці.

- Як яких, кажете! - тягнула дальше дівчина, і з її інтонації чулася, як перше, так і тепер, легка іронія. - Очевидно, мрії героїв закону не можуть бути порівняні з мріями справдішніх поетів чи артистів. Зрештою, «pardon», [59] ви буваєте звичайно такі замкнені, що, по правді, хто там знає, якого сорту ваші мрії! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили свої голови перед ними, а так не випадає нам ніщо інше, як мовчати або й ждати, поки не зводите їх самі об'явити. Чи не так? - І вона усміхнулася зачіпливе.

- Може й так, - відповів Нестор, що неначе не хотів відчути в тій хвилі її зачіпливого настрою. - Очевидно, колись, може, й настане та хвиля, в котрій виголошу свої «мрії» й «закони». Я осторожний і не люблю на не підготований відповідно грунт класти те, що мені дороге й цінне й походить з глибини душі.

- Маєте слушність, - обізвалася знов дівчина. - Але щоб ми не стратили дещо з того, що могло б розширити й наші душі, то будьте ласкаві розказати нам хоч одну з ващих мрій.

Нестор поглянув зчудовано на неї.

- Нині, панно Наталю? - спитав недовірчиво.

- Нині. Я вас про те прошу.

- Розважте, чи це не буде ризиковно, - закинув і усміхнувся. - Я правник, до того дуже поважний, і слово, що скажу, буде сказане на все. Могла б з того вийти дискусія, і хто знає, чи одне з нас не пожалувало б того. Позвольте, що я відмовлю вам на цей раз у вашому бажанні. Місячних ночей доживем ще й інших.

- Як хочете, - відповіла вона з уданою байдужістю. - Бути може, ви й побоюєтесь, як прийме наша «громада» ваше «об'явлення». З фаху ви все ж таки не поет. Ми нині лиш бавимось, могли б і не поглибитись відповідно в ваші мрії на тлі, як сподіваюсь, «юриспруденції». І ви б почули себе невдоволені.

- Я скромний, панно Наталю, і можу й зовсім зректись прихильності в осуді моїх, як ви сподіваєтесь, «юридичних мрій».