Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Через це, коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним довгим "ура", я не витримав і закричав також, незважаючи на те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський скосив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, звіряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли це трапляється — світ мені інакшіє: я побачив, що государ імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови, одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з копитами, один чудовий розвійний хвіст — білий двоголовий кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і недаремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив, як на голові вершника поблискують золоті ріжки — золотоносний вінець! — і весь він, той кентавр, повний непідробного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без утіхи — не часто дається уздріти щось подібне такій малій і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.

Государ імператор зі свитою зупинився під балконом готелю, і війська почали проходити мимо церемоніальним маршем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні щоки ставали, як жаб'ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Треба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір, накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світлого кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й виступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори розглядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим, і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухвальця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не помислив би вчинити такої негречності. В цю мить граф випустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала голову його величності, наче його величність зволили одягти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ змушений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, побите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний, світлого кольору циліндр — обличчя сонно мружилося й навіть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його величності.

— Що це за мерзотник? — показав його величність Бібікову.

— Це, ваша величносте, — не без задоволення відрапортував генерал-губернатор, — власник Тульчина граф Потоцький. Він не підкоряється закону і не визнає над собою ніякої влади.

Обличчя в государя імператора стало квадратне, і квадратними зробилися його прозорі сиві очі.

— Посадити його, в чому є, у кріпость! — звелів він.

Бібіков кинувся виконувати: заметушилися жандарми, до під'їзду підкочено відкриті дрожки, і графа, в халаті, що розвіювався на всі боки, коли його волочили, і в класичному, світлого кольору циліндрі, запхнули в повіз. Крикнув візник, і дрожки помчалися на всю силу — видно було тільки, як здивовано, перелякано і сердито озирається увінчана класичним циліндром голова; було в тому озирі щось безпомічне й жалюгідне, бо хто він у світі, коли поруч гарцює стрункий, червонолиций, всесильний і самодержавний кентавр?

РОЗДІЛ III

До моїх однокамерників-студентів часто заходив горбатенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не знайомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом графової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втратив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора, — мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.

— Приватний учитель Ковальський, — назвався він. — Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, компанію.

Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника, тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ділили б.

Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу — ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, загорнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, погуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав заслати його в одне із східних міст, над його маєтком установили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків величезне утримання, граф також мав право розпоряджатися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавільний граф вирішив утекти.

Сидячи під суворим наглядом, він розробляв грандіозний план утечі. Від місця заслання до кордону було наготовлено кур'єрські коні. Все чинилося настільки таємно, що ніхто так і не довідався про ті приготування. Одного погожого дня граф скочив на приготованого коня й кинувся у скачку на кілька тисяч верст. У кишені в нього лежав фальшивий закордонний паспорт, підстьобувало його шалене завзяття, спав коротко й тривожно. Мчав перегон за перегоном, і хоч його вже хопилися й пустили кур'єром сповіщення про втечу, летів швидше од нього, щасливо минаючи місто за містом і село за селом. За час цієї гонитви висох на тріску, але лишився невтомний. Відростив довгу бороду й так само довге волосся — хотів, щоб його не впізнали. Зробив тільки одну помилку, а саме — заїхав до Києва, щоб побалакати з жінкою, бо знав усе про її вільне й розкішне життя. Пізніше він пояснював, що хотів побачитися з сином, бо дуже його любив.

Граф не добився до затишного дімця на Липках, його затримав, упізнавши, справник, і хоч граф спробував урятуватися, його таки перехопили…

Мені було любо думати про те, сидячи в хиткому тарантасі, не мав я співчуття ані до графа, ані до графині. Тиха хвиля втіхи гойдала мене: ось вони, думав я, сильні світу цього! Чванливі, безрозсудні і невздержливі. Я не даремно так детально з'являю ваші історії у своїй "Чорній книзі": чорні ви всі, і таких чорних немало. Зовні білі й виплекані — всередині брудні і в сажі! В кожного чорні помисли, і носите їх, як іржу: немає вам спасіння від самих себе. Так, я тішився з того, що світ гірший за мене, і хотів те доказати.

Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосереджено, мені з ним доведеться прожити разом не один день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, будучи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й подумки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли — це злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це не дається без очорнення душі.

Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого світу. Коли находило це на мене, навіснів — мені здавалося, що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути, — несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стримував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у собі — такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холодний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад, — на обличчі в мене ані кровинки не було.

Коли мені попустило, заворушився.

— Хочете, пане, — сказав, кашлянувши, — розповім цікаву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку. Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.

— Знаю цю історію, — мовив сумирно. — Печальна вона хтозна-як!

— А чим закінчилася, відаєте?

— Графа вислали у Вятку, — мовив горбань, часто покліпуючи, — а утримання обмежили до ста карбованців на місяць. Знаєте, — засміявся мій супутник, — він навіть у православ'я перейшов!

Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дружини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому, що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібіков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.

Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаючись, щось його в цій історії обурювало й сердило.

— Граф тепер у Парижі, — сказав я. — Розтрачує гроші в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повернеться.

— Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати раніше? — сказав Ковальський.

Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга, який умів підійти до його величності…

Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від поселення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажирських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявивши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень полковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою казенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.

Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер налітав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій супутник присів навшпинечках на ганку, незграбно опершись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад. Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ. Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ганку, сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахищеність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець; мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайомий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування, починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника Позняка, смотрителя і скорченого на ганку свого супутника.