Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов до нього.

— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро. Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.

— Якщо не дасте нам коней, — різко сказав, — пропишу затримку в книзі.

Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився із книгою.

— Пишіть, — мовив байдуже. — Здається, ви п'яні, пане, бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби в лісі, — він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.

— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотритель позіхнув.

— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись. Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж тільки починати службу. Губернський пошт-директор повідомить про те директора гімназії й округ — добре це мені не закінчиться. "Мовчи!!" — подумав я, підіймаючи комір шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Ковальський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смотрителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга. Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий знайомий погляд! "Нічого він не дочекається, — подумав примирливо, — ані копійки!"

— Може б, ми з вами домовилися, — сказав раптом Ковальський. — Правда, ми люди вбогі…

– І від нашої домовленості коні не виростуть, — знехотя відповів смотритель і ввійшов у дім.

Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в сумирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і постою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість. Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів непорушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кремезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник тримав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла в нього над головою.

Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинився й пропав з очей. Так само пропав полковник, який вийшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій співподорожанин, який того свіжого повітря наковтався донесхочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї вийшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторював щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі, коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька свого", — але коли по сусідству діти викинули на мороз хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно дивився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необачно згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття. "Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жандарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга таємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней…"

Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши секретарем міського суду, не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої ледве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пшениці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 карбованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник — цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.

— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, — каже він. — Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони стануть?

— Як бог приведе, — мовив батько тихим голосом.

— Покірливий ви надто, — продовжив столоначальник. — Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім, хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду…

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку дружбарту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба дивувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а другий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столоначальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене лицем, а столоначальник спиною.

— Я, Василю Васильовичу, — казав батько, — цього ніколи не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

— А я ж що?! — скрикував столоначальник. — Гірший за вас?

— Хіба б я посмів щось таке казати, — бурмотів злякано батько. — І в думці не мав до вас дорівнюватися.

— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столоначальник. — Ви добреньким хочете в цьому світі залишитися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося. Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить…

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а столоначальник сердитий.

— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже в добряки пнетеся… І, знаєте, що я подумав: недаремне ви оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за себе поробить…

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоячи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вогка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю, котрий знову з'явився на ганку.

— Коні? — перепитав здивовано той. — А тоді, коли виростуть у лісі, як гриби…

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але відразу ж обірвав сміх.

— Не сердіться, панове, — мовив примирливо. — Під вечір, гадаю, коні будуть…

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч, і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було затишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала незлагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поляками, — пора всім слов'янам зблизитися не тільки культурно, але й політично.

— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних народів, — сказав він, — і так з'єднати свою силу супроти єдності германських племен чи наступу Азії…

— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відділенні? — спитав я, всміхнувшись.

— У моїх словах немає нічого протиурядового, — сказав трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тільки я, і мені стало смішно на його жалюгідні спроби. Зрештою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Більше манить мене людська душа, її багатозначні й неодновимірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й нещасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга, яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а відтак той, кому це потрібно, потім нею належно скористується — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя книга стане складником тієї субстанції, котру називають світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко задумувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з поштової дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз грозився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки, на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна, начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади. Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі. Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився: пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемодан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов, безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей невеличкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас винагородою щось таке, як зв'язані у вузлику дрібні гроші й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші овечим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з дороги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода, — знахідка хоч і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен пересувається, як йому зручніше.