Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

чекають сумніви й відчай; вони тягнуться до мене з берега, але вода, як зачароване коло, боронить від них… Тим часом сонце знесилено зависає над лиманом, воно вже не пече, а тільки забарвлює в червоне все довкола та видовжує тіні. Спочатку від нашого мусянжевого намету, який неначе затлівся, стелеться Оксанина тінь, а потім і сама вона наближається до берега. Замахується на бакланів, кричить:

— Акиш, нахаби!

Баклан-тамада на мить угамувався, сторожко повів оком у її бік, тоді знехотя знявся і важко поплив по повітрю на захід. Решта птахів потягнулася слідом.

Десь літає птах мого життя. Я не знаю — високо чи низько. Може, в сизі падає жита, Може, над проваллям чорним висне[7].

Одночасно з цими рядками пригадався сон, який я бачив останньої ночі в Ялті. Мені снилося, що я перестрибую не широку, як на перший погляд, розщілину в горах. Я розігнався і, відштовхнувшись від краю урвища, вже на льоту раптом зрозумів, що внизу прірва, якої мені не подолати. В мене виникло тоді таке сильне бажання жити, що я завис на мить над безоднею (таке буває тільки у сні), та так і прокинувся. І відтоді не полишає почуття, ніби я все ще над прірвою і утримує мене там нелюдська сила, яка в мені самому і яка, я те знаю, колись мене покине.

А Оксана, взявши з розкладачки простирадло, прямує до мене.

— У тебе справді зябри виростуть, — каже голосно, перекрикуючи шум прибою. — Вилазь уже, замерзнеш!

Я слухняно виходжу на сухе і враз проймаюся тремтінням. Тільки в наметі заспокоююся, і не так від затишку, який там панує, як від кольору намету: він аж палає в призахідному промінні, мені здається, я опинився в топці. Разом із теплом приходить здатність аналізувати… Отже, хвороба вражає все тіло, питання тільки часу й умов. Як же я раніше не зметикував, що сонячна радіація є її прискорювачем! Замість берегтися ультрафіолету, я піддав себе його навальній дії. Та водночас є й позитивне: я надав хворобі можливості проявитися до краю за короткий термін, фактично спровокував її. До того ж ділянки тіла, які першими було вражено, тепер пом’якшали, на них немов розсмокталися старі шрами, і тіло стало гладеньким, тільки й того, що має шагреневий малюнок. Такий хід думок, власне, є новою версією, яка допоможе мені протриматися ще якийсь час. Сумно всміхаюсь, адже людина сама себе дурить, бо ж знає, що дурить, і, незважаючи на те, вірить. Щоб якось відвернути увагу від сумних думок, вмикаю транзистор і шукаю легку музику, та натрапляю на «Болеро» Равеля. Несподівано швидко занурююсь у ті звуки, як у море. Проймаюся періодичністю, з якою повторюється тема, так само, як щойно відчував періодичність хвиль, які накочуються на берег. Я впізнаю в «Болеро» врочисто-напружений ритм свого життя, який у різні часи забарвлювався в різні емоційні відтінки. Мені здається навіть, що цей твір — адекватно покладена на музику моя біографія. Хай би й закінчення вона мала непомітно затухаюче, без зміни ритму, а тільки із зміною музичного забарвлення та непомітним переходом у тишу, як у творі Равеля. Це, мабуть, велике щастя завершити своє життя непомітним переходом у тишу. Тим часом «топка», в якій я сиджу, починає «холонути», стіни вже не сходять палом, зони стають темно-мусянжевими, потім брунатними, і, нарешті, в намет заповзає присмерк… Дикторка оголошує прогноз на завтра: «… Очікується сонячна погода, вітер слабкий, змінних напрямків, температура води в Азовському морі двадцять чотири градуси…» Отже, маю ще один теплий день. Не знаю тільки, як його використати: чи знову піддамся сонячним тортурам, чи насолоджуватимусь морем, а чи сидітиму в затишку намету. Зараз я неспроможний приймати рішення.

Коли й треба за щось розплачуватися, то це за необачність. До того ж платити часто доводиться безневинним. Причому Оксана? Або чим завинив мій син, який ще й світу не бачив? А йому ж бо доведеться мати дивного батька. Спочатку він не розумітиме й довірливо тягнутиметься до мене, та коли підросте й побачить ближче людей… Чується голос Оксани. Кличе вечеряти.

— Зараз, рибонько, — відгукуюся.

Над силу намагаюся розслабитись, натягую на обличчя усмішку, немов тісну маску, і якийсь час стою в сутінках, очікуючи, доки та маска приросте до тіла.

Ми йдемо з Оксаною мокрим піском в глиб коси. Просто йдемо, ні про що не розмовляючи, бо відчуваємо потребу кудись іти. Може, це викликано жадобою діяти, протистояти лихові, про яке ми обоє знаємо, але мовчимо. Ми прямуємо, здається, не в глиб коси, а в глиб ночі — за нами вже не видно жодного вогника, тільки яріють угорі зорі. Голос Оксани здається мені спочатку одним з голосів моря, і лише перегодя доходить смисл її слів.

— Ти вже підібрав ім’я нашій дитині?

— Підібрав, — кажу, — Василь, якщо не заперечуєш.

У пам’яті на мить з’являється вухате створіння з ясними очима — сусіда мій і колега по скульптурних вправах. Я вже тоді вирішив, що запозичу його ім’я.

— Василь Негуренко, — вимовляє Оксана, вслухаючись у мелодику цих двох слів. — Що ж, звучить. Сподіваюся, він буде ніжнішим, ніж його батько…

Я спиняюсь і пригортаю Оксану.

— Ясочко моя, він буде й розумнішим, обачливішим від свого батька і не дозволить себе втягнути ні в яку сумнівну історію.

— Хай він буде у всьому точнісінько таким, як батьком-мовить Оксана, — тільки ласкавішим. Бо за обачністю настає поміркованість, а за поміркованістю — егоїзм.

Я втоплюю очі в темно-синю безодню, на дні якої стоїмо ми з Оксаною, а на думку навертаються давно забуті слова: «Зоряне небо над нами, моральний закон в нас самих». Хотів би я знати, що мав на увазі мислитель, який їх проголосив.

Не спиться. Час від часу виходжу з намету і зволожую обличчя й шию, зачерпуючи пригоршнями з прибою. Вітер; який усі ці дні дув з однаковою силою, стає рвучкішим, море на те відгукується невдоволеним рокотанням, хвилі важко плюхаються і, перекотившись на сухе, вертаються