Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

411
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 159
Перейти на сторінку:
до рісочки, включно до костюмів, створили вони самі без жодної допомоги! Що не кажіть – спадковість! Вони моє найдосконаліше втілення!

Коли господиня об’явиться настільки, щоб я її не лише чув, а й побачив, я розпитаю її про мого відвідувача, вирішив я. Однак саме як я це подумав, вона остаточно щезла разом зі своїм голосом, лишивши тільки своє найдосконаліше втілення, яке все ще танцювало: обох близнюків у рожевих тапочках і цяткованих трико. Вони обережно то підіймали, то опускали ноги, а потім руки. Тоді, кілька разів присівши навпочіпки, зробили два кроки навшпиньки і перестали рухатися, після чого дівчинка вимовила «ах!» з кількома переливними модуляціями.

– Ах? – повторив за нею хлопчик.

– Ах! – видихнула ще раз дівчинка, цього разу в іншій тональності, і почала декламувати, розтягуючи склади, як і мати, аж я мимоволі уявив собі, як виглядала господиня в сім років, кілька, як вона сказала, власних віршів: «Спів дракона» і «Весінні етюди з фугою».

Щойно вона скінчила, зібравши бурю оплесків, її брат-близнюк приклав руку до серця і заходився читати свою одноактову, як він тут же пояснив, символічно-експресіоністичну драму під назвою «Рододендрон-ґриф», а на закінчення висловився про світогляд Ехнатона, що, як він додав, має служити за післямову до драми, бо людське існування – це апогей трагічности в переходовості.

– Як геніяльно! – ледве хлопчик стулив вуста, включилася модна дама, яка не мала ні драм, ні щоденників, ні віршів, і знову зомліла. А що присутні заохали і заапльодували, то її не стало видно. Поблизу за кріслами, наче її для проби проектували з кіноапарату в залю, рухалася зигзагом то в один, то в протилежний напрямок Адуся Адольдівна, частково заникаючи в дорозі.

– Талантище, а не діти! – кричав хтось без тіла фальцетом з урухомленого кутка.

– Яка глибина! Ідея яка, і це в шість років! – стогнала під стіною дама з курячим профілем, і в неї двоїлося підборіддя на сусідню стіну.

– Адусю Адольдівно! – на тих місцях, де заникала Адуся Адольдівна, крізь гущу голосів, як крізь мило, цівочкою вився найлоновий голос, – запиши негайно цю ситуацію! Сюди! Сюди! Та пускай же нарешті магнетофон! Господи, чим ти дивишся? Таж не на ту швидкість! Швидше! Швидше! Ах, який з цього вийде роман! Це ж такий матеріал!

Коли вигук повторився ще кілька разів, він навів мене на припущення: імовірно, в пункті, де заникала Адуся Адольдівна, відбувалося щось таке, що не доходило до мого зору- я подивився туди пильніше, та оскільки однак нічого додаткового не побачив, перестав про те думати. Діти вклонялися праворуч і ліворуч і говорили каламбури.

– Сасаса! – гукали в один голос дві дами захисного кольору.

– Сасаса – відповідали по черзі то хлопчик, то дівчинка, і гості лягали від реготу.

Потім знову з’явилася господиня і, взавши дітей за руку, повела їх в іншу кімнату. Загальне захоплення ущихло, проте виступ дітей наче пробудив серед гостей ініціятиву, бо публіка почала коливатися то в один, то в другий бік. Тоді з цієї рухомої маси, наче їх вистрілили вгору, видовжилися ті дві захисного кольору дами, що особливо швидко вимовляли «сасаса», і заявили, наскільки на їхню думку конечно поза пляном зімпровізувати драмгурток, у якому б усі присутні одноразово брали участь.

Пя пропозиція, видно, сподобалася, бо кімната знову урухомилася. Гості блискавично почали мінятися між собою місцями, аж я мусів на мить заплющити очі, щоб від миготіння не запаморочилася голова.

Коли я знову розтулив повіки, всі присутні саме погоджувалися на тому, мовляв, усе таки ліпше замість драмгуртка поставити пантоміму, яку тут же режисер зголосився зафіль- мувати для нащадків за умови, що йому оплатять кошти кінострічки. Його рішення схвалили оплесками й тупотінням. Господареві доручили принести кольорові різані шматки матерії для декорацій і костюмів, а модна дама, що не мала ні Щоденників, ні драм, ні віршів, десь устигнувши опритомніти, махала на себе фіалковим шарфом, ніби її доймала спека.

Потім Мельпомена внесла великий жбан із водою і поставила в кутку, накривши його зверху лавровим вінком.

З’явилася господиня. Ага, зробив я над собою зусилля, от я зараз підійду до неї і спитаю про мого відвідувача, бо якщо я не примушу її якось … Якщо я її не примушу… Так, звичайно, примусити. Однак уже пізно, бо де ж я її тепер примушу? Треба було не вирішувати, а зразу ж підходити. Заки я натинався підводитись, її встигли втягти в розмову про пантоміму. Проштовхуватися тепер до неї крізь вигуки захоплення, які відгороджували її від мене троянськими мурами, і розпитувати про мого відвідувача, коли вона розподіляла роді для кожного в пантомімі, не мало б жодного сенсу, це тільки настроїло б її проти мене. Крім того, мені ішлося, щоб поговорити з нею віч-на-віч. Справді, не розпитувати ж її про мого відвідувача при свідках? Що з того, якби мені раптом чудом вдалося б до неї доступитися? Вона балакала про пантоміму, і навколо неї тільки й мови, що про пантоміму. Вона мене напевно не почула б. Я мав би її зосередити на моєму відвідувачеві. Щойно тоді. А на це доведеться чекати, заки вона скінчить викладати те, що вона викладала, інакше мої слова не досягнуть її вуха.

Отже, знову чекати? Чи, може, погодитися … Ні, ліпше чекати, адже господиня знає мого відвідувача. Коли збирач автографів його знав, то вона й поготів. Вона мусить його знати. Ліпше дочекатися її, ніж брати автограф… Мій час, правда, обмежений, дома десь, певно, вже хвилюється дружина, а всі вони тут, здається, мають необмежену кількість часу, якого мені бракує.

Однак, брати автограф? Ні. Не брати. Очевидно, не брати, хоч я і не дочекаюся господині. Вона говоритиме, не зупиняючися, до Страшного Суду, і я все сидітиму і чекатиму, заки вона скінчить, а вона ж ніколи не скінчить. Чекати явно безнадійно. Я мушу йти. Так воно вже, видно, складається. А завтра тоді взяти автограф для товстуна і довідатися в нього усе до нитки про мого відвідувача? Ну то що ж? Нехай і так. Беруть же якось інші люди автографи, і з ними нічого не трапляється. Хто там, зрештою, довідається, братиму я чи не братиму? Звичайно, ліпше господиня, ніж автограф для товстуна, тільки що ж я вдію, коли вона все ще зайнята? Вона все ще говорить. Вона говорить, і я до неї тепер не доберуся. Господар? Він теж десь зник. Виходить, нема ради. Не сидіти ж мені тут до ранку. Сюди добре колись прийти іншим разом по додаткові

1 ... 63 64 65 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"