Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

411
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 159
Перейти на сторінку:
інформації, це варто мати на увазі, коли не товктиметься стільки гостей. Правда, неприємно відходити з порожніми руками, бо тоді вже нічого не лишиться, як таки йти по автограф для товстуна. Проте, чого ж так одразу? Навіть якщо так, то й тоді. Загалом я ж не з порожніми. Брати автограф це одна справа, однак не треба проявляти і невдячности, адже я нарешті познайомився з людиною, яка справді знала мого відвідувача; мало того, вона обіцяла дати про нього вичерпні інформації. Пощо багато думати? Найкраще покищо триматися збирача автографів, а там воно вже якось само влаштується. Я вже не марнуватиму часу, тепер усе ясно; я йшов звідсіля, я підводився.

Дивно, як важко підводитися, невже я аж постарів, сидячи на дивані? Мого приходу і так ніхто не зауважив, я тут нікого не знав і міг приходити і відходити, ні з ким не прощаючись і нікому нічого не пояснюючи. Господиня? Вона за цей час напевне вже встигла забути, чи будь-коли в житті мене бачила. Вони всі настільки поглинені своїм, що коли я відійду … Головне не гаятися.

Я встав і тихенько прочинив двері – просто в блюдце зі шматком вишневого торту. Від мого удару блюдце на моїх очах видовжилося в руку, яка заколивалася, як матрацна пружина, і трохи поодаль, ніби влучивши в підлогу, оформилася в тіло господаря.

– А, – сказав господар, поправляючи щиглем на блюдці шматок торту, щоб той не ляпнув униз, і ногою перегороджуючи двері, крізь які я рвався зникнути, – ви так рано відходите!

– Та я, щиро казавши, не мав наміру… Я… Вибачте… Я тут тільки.

– Ага, вам не подобається наш літературний вечір, який не знає собі рівних!

– О ні! – сахнувся я відрухово назад від шматка вишневого торту, який, як мені здалося, занадто наблизився до мого носа, і відчув, як підо мною ноги сковзнулися по чомусь куцому і слизькому, і я всіма кістками валюся на диван, з якого щойно підвівся, аби йти додому.

– Наш літературний вечір …

– Подобається! Подобається, – майже закричав я, щоб його не образити. – Тобто… Признаюся. Вибачите, я вас, здається, трошки … Я. Я, властиво, прийшов розпитати про мого – клієнта. І тільки. Я антиквар … Справа в тому …

І дедалі перестаючи чути, чи господар озивається, чи ні я з запалом кинувся описувати мого відвідувача, аж поки в мене пересохло в горлі настільки, що я й пошепки не здолав би видавити з себе і складу, так ніби я вимовляв не слова, а наждак. Я спробував ковтнути слину, та вона не утворювалася. У мене починається ангіна, подумав я, й одразу якось великим пляном, мов на екрані, побачив біля себе саму тільки одпиляну, верхню частину господаря й почув:

– Пригадую, пригадую. Ваш клієнт?

– Так, так, мій клієнт! – очима вигукнув я, не спромігшися ворухнути язиком.

– Він бував у нас. Так, його постать наче мерехтить у мене перед очима, хоча ближче я ним не поцікавився. У нас, знаєте, для кожного відчинені двері. Усіх не запам’ятаєш. Хто тільки не відвідує наших літературних вечорів! Це ж така подія!

Господар примостив між мною і собою блюдце із шматком вишневого торту і підняв догори руки, аби ліпше унаочнити, яка то подія.

– Ми спромоглися, – сказав господар-поет, наставивши на мене обидві руки, як бінокль, і тієї ж миті я й справді крізь отвір його рук, як крізь бінокль, побачив, що пантоміма саме скінчилася і дама з бантиком на грудях оголошує перерву.

Господар не знає мого відвідувача, я втомлений, і дама оголошує перерву, подумав я з почуттям якоїсь безповоротної втрати і побачив далеко в переспективі, як на дні оберненої труби, бантик на дамі. Я зараз скажу господареві, що я йду. Я дуже прошу вибачити, однак я таки йду, бо мене чекають. Якщо я не скажу, що йду, це зобов’яже мене сидіти тут і слухати його балаканину, а він не знає мого відвідувача. Він сам сказав, що не знає. Лише збирач автографів знав мого відвідувача. Той знав про нього усе. А господар – нехай іншим разом, так само, як і господиня, хоч господар – ні, іншим разом.

Очевидно, господар протестуватиме проти мого відходу, бо він саме настроївся, щоб я його слухав, та я скажу, ніби це справді виключене. Невідкладні, термінові справи. Мушу йти, х0 ч як неввічливо це виглядатиме. Чи, може, все таки не йти, оскільки перерва якось дуже швидко встигла скінчитися і господиня розпочала читати уривки з родинної хроніки? Іти? Це йти? Що ж це зі мною? Ні, таж очевидно йти! Хіба я винен, що вони роблять такі короткі павзи між виступами? Мені, Правда, випадало б трохи швидше реагувати, одразу підвестися, вибачитись – і до дверей, не дивлячися на боки і не дозволяючи себе затримувати, бо деякою мірою це ж залежить і від мене, та я відчував себе таким кволим, що я спершу потребував настроїти в думках усе тіло на підйом, скоординувати усі м’язи, боячиея, що інакше вони не виконають найдрібні- шого руху. Зрештою, не конче усе так нараз. Вже й те добре, що я принаймні постановив тут не лишатися. Я ще підведуся, слабість зараз мине, і я підведуся. Нехай це буде той випадок, коли вільно знехтувати ввічливістю. Я не чекатиму, заки скінчить господиня. Нехай господар сприймає, як особисту образу, що я не вислухав афоризмів господині, його, їхніх дітей та різних родинних подій і влучних висловів, з яких складалася родинна хроніка, що її з новим піднесенням цитувала тепер гооподиня. Нехай думає, ніби я черства людина, яка навмисне відходить саме тоді, коли господиня демонструє, за її ж висловом, найістотніше з родинної хроніки – перші зразки успадкованої небуденности своїх дітей:

«Баба тупа, ходить руба, а два леви – на дерева – це в два роки, а тут..»

Отут, вирішив я, я йду і нехай хоч світ валиться.

– Я маю дуже Обмежений час, – сказав я, втішившися, іцо до мене знову повертається здатність користуватися горлом. Мені незручно … однак інколи доводиться, на жаль … Мій час – я йду!

– Те-те-те, що таке час! – вигукнув господар-поет, Міцно хапаючи мене за талію і затискуючи при тому мій шлунок, аж мені подвоїлася кімната в очах, – ним треба вміти користуватися!

– Я мушу йти, – вимовив я, пробуючи скинути, напевно від тістечка, липкі обійми господаря і пильнуючи, щоб не сісти на шматок вишневого торту, який наче бігав за мною по всьому дивану. Проте господар, хоч і

1 ... 64 65 66 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"