Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

411
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 159
Перейти на сторінку:
не мав великої сили яка дозволяла б мене зім’яти, як хруща, тримався цупко, аж мені забракло віддиху, і я, мов мішок з брикетами, бухнувся на спинку дивана.

– Діти пішли в мене, – вдоволено ствердив поет-господар, відпускаючи мене, переконавшись, імовірно, що я на деякий час і так позбавлений змоги рухатися, оскільки я ледве дихаю. Я навіть чекав, що він зараз порадить мені, як збирач автографів, ліки проти дихавиці, та він не порадив. Його хвилював не мій стан.

– Ви помітили? Мусіли помітити! Хіба це не разюче? Ви одружені? Ні? Так? Зрештою, байдуже. Ви знаєте, як тепер батьки муштрують своїх дітей на геніальність? Дослівно з-під палиці силують малят запам’ятовувати афоризми, поезії, а потім ще й писати власні вірші, і то в кожному «ізмі», мовляв, знай наших! Так, так. Читають їм у чотири роки лекції з теорії літератури, поетики і таке подібне. Справді! У нас є такі знайомі. Я сказав би, майже наші приятелі, так, так, приятелі, а лаври наших дітей їм не дають спати! Аж не віриться, що люди такі заздрісні, проте факт. Вони, знаєте, не втямлять ніяк одного найголовнішого: наші діти самі цікавляться мистецтвом без нашого спонукування. Спадковість. Чиста спадковість. Тільки ж піди поясни! їм не хочеться відставати від нас, при тому, бідаки, забувають, – ми виняток, а не правило. Знаєте, дітям щойно минуло щось по три рочки, коли дружина зважилася вперше повести їх до зоопарку, такою мірою ми їх боялися переобтяжувати враженнями. Вони в нас такі чутливі, що я два тижні вагався, заки врешті сказав: нехай ідуть! Це таке щастя і разом з тим така відповідальність бачити себе в дітях! Справді не кожному дане. Не дітей, а бачити, бачити. Особливо, я сказав би, потрясальне, коли геній батька так повністю, краплина в краплину, втілюється в дітях! Повірите, я досі не годен спокійно пригадати, мене тоді самого потрясло, як мій син, вперше побачив зебру. Що я тоді пережив! Бачите, я аж зараз тремчу, а я ж лише переповідаю. Дійшли ми до загородки, а син мій схопився за ґрати, схилив набік голівку і, задощивши очі, закляк, як мрець. Я похолов. Дружина сполотніла. Та, на щастя, знайшла в собі досить духу, щоб, не показуючи хвилювання, спитати, що з ним. І щойно коли Поліклет, ве розплющуючи очей, відповів, нехай вона мерщій виймає олівець і папір (ми завжди носимо при собі бльокноти на випадок інспірації, професійність, культурність, якщо хочете) – Поліклет тоді щойно засвоював абетку – і зафіксує його вірш «Зеброній», що він його експромтом склав, побачивши уперше зебру, у мене відлягло від серця.

Мушу признатися, не як батько – я не з тих батьків, які обожнюють своїх дітей лише тому, що вони їх власні діти, власна кров, власне, так би мовити, безсмертя, – а як цілком стороння безпристрасна людина – то виявився дійсно потрясальний вірш. Зрештою, він увійшов до першої збірки поезій Поліклета, яку ми видали ще минулого року. І це вам лише один приклад, а їх дослівно тисячі! Та що говорити! Ви маєте нагоду самі пересвідчитися. Про «Зеброній» один відомий критик написав дві газетні шпальти, ствердивши, і то, зважте, на підставі самих метричних порівнянь, що це один із шедеврів світової літератури! Читали? Не читали? Не може бути! Минулого сезону всі тільки й цитували вірш «Зеброній». Він не сходив з уст. Це була подія. Хоч воно і не диво, бо які батьки, такі й діти! Ви не бачили збірки Поліклета? О, ви мусите її мати! Ви отримаєте примірник з автографом!

– Я … Я не збираю автографів, – очуняв я. – Адже я.

– Поліклете! Адусю Адольдівно, покличте, будь ласка, Поліклета! Поліклете! Поліклете, принеси примірник своїх віршів. Дай дяді.

– З автографом чи без?

– З автографом, з автографом.

– Не турбуйтеся, Бога ради, – втрутився я, – адже я однак..

– Поліклете, що це означає? – раптом майже закричав господар-поет, – це ж нумерований примірник!

– Інших не лишилося.

– Таж це ті, які давно вже мали бути відіслані до міністерства культури! Поліклете, піди негайно до Мельпомени і скажи..

Голос господаря так стишився, аж мені здалося, ніби я заснув, і тому десь щез і Поліклет з нумерованою збіркою, яка так сполошила господаря, і кімната, один тільки господар не хотів щезати. Він дедалі наче все більше присутнішав. Його стало так багато, що я мав враження: вистачить мені застромити руки в кишені, то і звідтіля те, що я витягну, уосіблюватиме господаря, який домагатиметься, щоб я його слухав.

– Такі небуденні діти, – говорив у мене над самим вухом господар-поет, – ставлять, звичайно, і дуже високі вимоги. Це й зрозуміле. Вірите, з них так і пре, так і пре геніальність! Просто фе-но-мена-льно! Усе, що вони роблять, неперевершене. Часто я сам дивуюся: як це так, геніяльність, цей дар богів, що майже ніколи не успадкоємлюється, чудом перейшов на моїх дітей? Це ж просто неймовірно! Важко повірити! Однак факт лишається фактом. Діти мають мої здібності! Правда, коли я перечитую свої записні книжки, особливо щоденники, мені робиться ясним, чому мої діти не могли народитися інакшими. Надто ж бо обдарований, аби не повторюватися, геніальний батько. І справді, коли відкинути набік усі суперлативи, мої щоденники це сенсація в літературі. Зрештою, ви напевно про них досить уже чули, бо це ж поняття! Та що я кажу, я ж напевно сам читав вам свої щоденники. Так багато перед собою бачиш облич, аж забуваєш, кому читав, а кому ні. Пам'ять уже не та. От навіть не пригадую, чи я вас знайомив із найновішим своїм твором-нотаткою про любов кульгавого!

– Я тут уперше. Я антиквар. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися про мого клієнта. Мені треба негайно йти. Мене чекають.

– О, бачте пригадав! Ні, це я читав не вам, а нашому кінорежисерові. Та це, звичайно, дрібниця, бо навіть якби я вам уже і читав, вдруге воно слухатиметься ще цікавіше. Як музику, що частіше, то ліпше доходить.

– Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я справді мушу йти. Я маю невідкладні справи, – майже заплакав я, бачачи, як господар із бічної кишені на грудях дістає куцу, проте грубенну засмальцьовану книжку, склеєну на корінцях свіжим ляйкопластом.

– Я вам задля проби продемонструю уривок про одного мого знайомого, – сказав господар з такою втіхою, ніби у його вусі мої слова незбагненно якимось чином переінакшилися, добігши зовсім іншого, ніж вкладений у них мною, змісту, і тому господар сприйняв їх як заохочення. – Так би мовити, детальний опис акту кохання. Якщо

1 ... 65 66 67 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"