Читати книгу - "Вогонь і кров"

Я дізнався, що Форбек і Кастнер загинули там, де Шлях Пюісьє відходить від Переліска, обидва від кулі в голову, випущеної з піхотної гвинтівки. Я згадав про слова «До зустрічі», які вони прокричали мені навздогін у Переліску ще сьогодні зранку, і почув у відповідь на своє запитання, що їхні тіла залишилися в руках ворога. Завжди охоплює болісне відчуття подиву, коли людей, яких щойно бачив у повному розквіті сил, маєш уявляти тепер як викреслених і погаслих. У це не можеш повірити та дивуєшся безперестанку, що досі думаєш про них, як про живих. Маєш таке відчуття, що чогось не вистачає; здається, що була втрачена якась частка себе, і це відчуття найкраще виражене у словах «немов це була частина мене самого».

— То Ви вважаєте, — запитав я, — що ще зможете тут протриматися?

Він відповів:

— Пане лейтенанте, я маю тільки дванадцять чоловік, але я можу покластися на цих людей — це славні хлопці. Сьогодні ввечері ще зможемо, бо томмі ще не знають цього, але завтра зранку…

Так, рано-вранці можна було чекати лиха, якщо не прийде жодне підкріплення, і скидалося на те, ніби ми дощенту самотньо сиділи в цій темній мишоловці. Відчуття покинутості тривожно зростало та стискало горло. Я прошепотів своєму співрозмовнику, ніби не бажав, аби це почув англійський офіцер, який лежав біля наших ніг:

— Ви вже налагодили зв’язок? Як загалом ситуація?

Він прошепотів у відповідь:

— На Шляху Пюісьє стоїть ще один взвод із нашої роти, але між нами ще щонайменше п’ятсот кроків. Ходом, який веде ліворуч, я годину тому послав одного чоловіка, який не повернувся назад. Думаю, там більше нічого немає.

Ліворуч? Це ж шлях на Ельбінген. Хороші ж новини нас чекають вночі! Від неясного відчуття надії я запитав іще:

— Не повернувся? Може, він просто залишився з польовою кухнею?

— Ні, ні, це неможливо. Він був вістовим командира роти. Один із найкращих наших хлопців.

Так, так. Один із найкращих хлопців. Прямо тут, на шляху на Ельбінген, який відходив четвертим рукавом від цього перехрестя, немов темні, загрозливі ворота? Не повернувся назад? Так, справді схоже, що той, хто піде тією дорогою, більше не повернеться. Стало вже дотла темно. Як там звучав наш наказ? Повернутися шляхом на Ельбінген та обійти позиції лівим флангом? Мабуть, англійці на шляху думають інакше.

Боєприпаси ми передали, отже, першу частину наказу виконано. Ми домовилися, що всю ніч будемо підтримувати зв’язок і в найгіршому випадку зберемося разом на цьому перехресті. Високо злетіла освітлювальна ракета. Її вистрелили з-за барикади супротивника, але складалося враження, наче це відбулося десь між нами. Вона впала з бризками на огорожу й забарвила дим, який одразу здійнявся, яскравим світлом, чиє червоне сяйво виблискувало на сталевих шоломах тісно скупчених поруч із солдатами. Цей одинокий нічний блиск шоломів подіяв заспокійливо, справляючи враження залізної, мовчазної варти. На якусь мить оку привиділися сталеві вежі, з яких спадав весь вантаж битви.

Тепер настав час зайнятися справою. Підрозділ мусив розосередитися на широкій відстані, щоб у випадку атаки залишалося місце для кожного і щоб не виникло відразу метушні та штовханини, за якої в темряві та тісняві окопів було б неможливо врятуватися. Отже, треба було знайти когось достатньо спритного та сміливого від природи, аби вони змогли зайняти перші місця як гренадери, але й позаду мусив іти хтось, хто простежив би за тим, щоб жоден не загубився, щоб рух не затримувався і щоб гранати рівномірно передавалися по ланцюгу наперед. Також слід було призначити тих, хто буде стріляти рушничними гранатами через голови передньої ланки; далі слідували кулеметники. Крім того, треба було подумати про вістових, про те, хто понесе скручені вантажі, ножиці для колючого дроту, сигнальні ракети, ящики з боєприпасами, підсумки з рушничними гранатами та інструменти. Скрізь усі обмінювалися речами, скрізь мінялися місцями в колоні — слід було закрити очі на це й дозволити друзям іти разом, як вони того хотіли; навіть якщо при цьому порушується порядок, завжди важливіше, щоб підходили один одному люди, а не зброя, якою вони споряджені.

Я нарахував заледве п’ятдесят чоловік, які стояли перед входом до траншеї, але вони були просіяні дюжинами битв і звикли до всіх форм війни завдяки багатолітній муштрі. У них більше немає сліпої бравади новачків, натомість її місце заступили досвід та холоднокровність, від чого вони були не менш грізною силою. Цей пізній і, можливо, останній виток війни втілився у фігурі солдата, який переплавився в тиглі та, мабуть, злився воєдино з образом Великої Війни. З ударною групою, яка складається з таких чоловіків та має таке озброєння, можна зустріти будь-якого мислимого ворога. Це відчуття заспокоювало.

Отже: вперед! Темні ворота поглинули нас і ми поринули в морок траншеї, де було так темно, що майже не видно було навіть власні руки. Фельдфебель, якого я мав залишити біля його барикади, підтримав нас, через короткі проміжки часу вистрілюючи над траншеєю білі освітлювальні ракети, чиє сяйво освітило нам шлях. Повільно, крок за кроком, ми просувалися вперед. Кожен намагався не зачіпати краї траншеї та уникати брязкання заліза. У цьому нам також стали в пригоді оборонці барикади, які, щоби заглушити всі звуки, відкрили вогонь із кулеметів, який одразу ж викликав відповідь із того боку й потягнув за собою глухий звук розривів гранат. Невдовзі після перших кроків нам перегородив шлях небіжчик. Якщо це був відряджений цим шляхом вістовий, то доля прийшла по нього доволі швидко. Одразу за ним поперек траншеї було натягнуто тонку сітку колючого дроту; це означало, що тепер треба йти вдвічі обережніше. Отто, якого я призначив другим гренадером, бережливо перекусив її спеціальними ножицями та загнув вільні кінці назад.

Далі! Знову трапився небіжчик і за ним — низький пагорб, який перегороджував траншею. Один за одним люди передавали команду «Стій!», поки у всіх мороз пробігав поза шкірою. Щось тут було нечисто. Я почув позаду себе важке дихання; тихо дзенькнули дві ручні гранати, які хтось носив на ремні.

Подальші події розгорталися з неймовірною швидкістю. Зовсім біля нас прозвучав приглушений вигук, за яким пішло слідом клацання металу. Тоді через пагорб перелетів якийсь предмет, наче відкинута дерев’яна щепка, і розірвався тієї ж секунди. Одразу ж пролунав багатоголосний дикий крик як із нашого, так і з іншого боку, так що він злився в один звук. Рій палаючих червоним трасуючих куль пронісся