Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Вдень я тинявся палубами і намагався якомога менше стирчати серед решти пасажирів. Вони все одно були не дуже привабливим народом — троє вигорілих і гірких на язик списантів, що направлялися на південь, може додому, а, може, просто заради сонця; гостроокий торгівець і його охоронець, що супроводжували партію олії сіткомедузи до Новопешта; молодий жрець Нового Одкровення зі старанно замотаною дружиною, котрі приєдналися до нас в Еркезеші, ще півдюжини менш примітних чоловіків і жінок, котрі трималися осторонь ще старанніше за мене й відводили очі щоразу, як до них зверталися.

Уникнути певного ступеня соціальної взаємодії було неможливо. «Гайдуча донька» була невелика: буксир, приварений до чотирьох подвійних вантажних відсіків, і потужний генератор повітряної подушки — ото і все. Від передніх палуб між вантажними відсіками тягнулися два рівні містки, ведучи до кабіни спостереження ззаду. Увесь інший життєвий простір був забитий. На самому початку було кілька сварок, включаючи одну з краденою їжею, яку Джапаридзе довелося урвати, пригрозивши, що він висадить всіх в Еркезеші, але на той час, як ми залишили Шафрановий архіпелаг позаду, всі вже більш-менш притерлися. Я кілька разів вимушено побалакав за столом зі списантами, намагаючись удати цікавість до їхніх оповідок про тяжку долю, злу фортуну й браваду ветеранів Нечищеної зони. Від торгівця олією сіткомедуз я наслухався повторюваних лекцій про економічні переваги, які мала принести аскетична програма режиму Мечека. До жерця я геть не балакав, бо не хотів морочитися з тим, де сховати його тіло.

Ми йшли досить швидко від Еркезеша до затоки й по дорозі не бачили жодних ознак шторму. Я й незчувся, як місця, де я зазвичай думав свої думи, стали зайняті іншими пасажирами, що повиходили назовні, щоб насолодитися теплою погодою і сонцем, під яким можна засмагнути. Та вони й не винні — небо синіло від обрію до обрію, Дайкоку й Хотей чітко виднілися у височині, сильний бриз із північного сходу робив спеку приємною й піднімав бризки зі скуйовдженої поверхні моря. На заході хвилі біліли гребенями й ледь чулися ген на великих вигнутих рифах, що віщували неминучий підйом берегової лінії над водами Кошутської затоки далі на півдні.

— Прекрасно, правда? — прозвучав неподалік мене тихий голос.

Я зиркнув убік і побачив жерцеву дружину, що, попри погоду, і досі була обмотана шарфом. Вона була сама. Закутана в шарф, що затуляв усе нижче губів і вище чола. Видима частина її обличчя була зведена вгору до мене. Від незвичної спеки на ньому виступили намистинки поту, але жінка не здавалася невпевненою. Вона зачесала волосся назад, щоб навіть і тінь його не вибилася з-під тканини. Дуже молода, певно, нещодавно вийшла з підлітків. Я також усвідомив, що вона вагітна.

Я відвернувся, губи раптом стислися.

Зосередився на краєвиді за поручнем.

— Я раніше ніколи не подорожувала так далеко на південь, — продовжувала вона, коли побачила, що я не збирався відповідати на її перший хід. — А ви?

— Було.

— Воно завжди так спекотно?

Я знову хмуро глянув на неї.

— Тут не спекотно, якщо вдягтися відповідно.

— О, — вона опустила руки в рукавицях на поручні й ніби оглянула їх. — Ви не схвалюєте?

Я знизав плечима.

— Мене це ніяк не стосується. Ми живемо у вільному світі, хіба не чули? Лео Мечек так каже.

— Мечек, — вона тихенько плюнула. — Такий самий корупціонер, як і решта. Як усі матеріалісти.

— Так, але варто віддати йому належне. Якщо його доньку зґвалтують, навряд чи він поб’є її до смерті за те, що збезчестила його.

Вона сіпнулася.

— Ви говорите про окремий інцидент, це не…

— Чотири, — я показав чотири пальці, підніс їх до її обличчя. — Я говорю про чотири окремих інциденти. Тільки цьогоріч.

Я побачив, як на її щоках виступає барва. Здавалося, що вона опустила погляд на свій легенько випнутий живіт.

— Найактивніші прибічники Нового Одкровення не завжди служать йому найкраще, — пробурмотіла вона. — Багато хто з нас…

— Багато хто з вас поступливо ховає голову в плечі, сподіваючись нашкребти чогось корисного з менш психопатських настанов вашої гіноцидальної системи вірувань, бо вам не вистачає клепки чи сміливості побудувати щось цілком нове. Я знаю.

Тепер вона зашарілася до коренів свого старанно захованого волосся.

— Ви неправильно судите про мене, — вона торкнулася свого шарфа. — Це був мій вибір. Мій вільний вибір. Я вірю в Одкровення, і моя віра міцна.

— Тоді ти ще дурніша, ніж здаєшся.

Обурене мовчання. Я скористався тишею, щоб загнати порив люті в грудях назад, під замок.

— То я дурна? Дурна, бо обрала скромність жіночості? Бо не виставляю й не здешевлюю себе за кожної можливості, як та шльондра Міці Гарлан і подібні їй, тому що…

— Слухай, — холодно сказав я. — чом би тобі не виказати дрібку тієї скромності й не стулити свою повну жіночості пельку? Мені геть усе одно, що ти думаєш.

— Розумію, — сказала вона вже трохи писклявим голосом. — Ви жадаєте її так само, як і решта. Ви піддаєтеся на її дешеві плотські штучки…

— Ох, будь ласка. Як на мій шлунок, Міці Гарлан — тупа й порожня мала хвойда, але знаєш що ще? Вона принаймні живе своїм життям так, ніби воно їй належить. Замість того, щоб плазувати під ногами будь-якого драного бабуїна, що здатен відростити бороду і які-не-які зовнішні геніталії.

— Ви називаєте мого чоловіка…

— Ні, — я крутнувся до неї. Виходило, що я нічого ні під який замок не загнав. Мої руки метнулися вперед і вхопили її за плечі. — Ні, я називаю тебе бездухою зрадницею своєї статі. Я розумію точку зору твого чоловіка, він мужик, він від цього краб’ячого лайна тільки виграє. Але ти? Ти викинула геть століття політичної боротьби й наукового прогресу, щоб самій могти сидіти собі в темряві й бурмотіти під носа марновір’я про негідних. Ти дивитимешся, як твоє життя, найціннішу річ, яку ти маєш, крастимуть у тебе година за годиною і день за днем — аби тобі лиш дозволили якомога довше розтягти те існування, яке чоловіки дозволять тобі мати. А коли ти нарешті помреш, і я сподіваюся, що це буде скоро,