Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Тверезий і самотній, я рідко сидів вечорами у Ватанабе, а одного такого вечора мені довелося запхати подалі свою підліткову гордість, щоб попросити у старого поради. Тоді я вже не один тиждень читав рекламну літературу збройних сил ООН, і мав потребу, щоби хтось підштовхнув мене в якомусь напрямку.

Ватанабе просто всміхнувся мені, не виймаючи з рота люльки.

«Я маю тобі щось радити? — перепитав він. — Поділитися з тобою мудрістю, що привела мене сюди?»

Ми обидва оглянули маленький бар і поля за терасою.

«Ну, гм, так.»

«Ну, гм, ні», — твердо відказав він і продовжив курити.

— Ковачу?

Я кліпнув і побачив перед собою Ортеґу, яка з цікавістю дивилася мені в очі.

— Я маю про щось знати?

Я злегка всміхнувся та швидко оглянув блискучі сталеві стільниці на кухні.

— Та ні.

— Це добра їжа, — сказала вона, неправильно зрозумівши мій погляд.

— Ну, тоді візьмімо щось із неї.

Вона вивела мене на один з помостів ресторану. Якщо вірити Ортезі, «Летюча риба» була виведеним з експлуатації повітряним тральщиком, що його викупив якийсь океанографічний інститут. Той інститут тепер чи то не існував, чи то пішов далі, і об’єкт, який виходив на затоку, спорожнили, але хтось обідрав «Летючу рибу», переобладнав її як ресторан і закріпив її тросами за п’ятсот метрів над напіврозваленими будівлями об’єкту. Час від часу все судно обережно повертали на землю, щоб випустити його насичених клієнтів і прийняти нових. Коли ми прибули, обабіч стикувального ангара стояла черга, але Ортеґа обійшла її, скориставшись жетоном, і, коли повітряний корабель проплив униз крізь відкритий дах ангара, ми опинилися на борту першими.

Я вмостився, схрестивши ноги, на подушках за столиком, прикріпленим до корпусу корабля металевою ручкою, а тому зовсім не торкався помосту. Сам поміст був оточений ледь помітною імлою силового екрана, який зберігав пристойну температуру, а різкий вітер перетворював на приємний бриз. Крізь шестикутну ґратку підлоги довкола мене відкривався майже нічим не затьмарений вид на простір від подушок до моря на кілометр нижче. Я ніяково завовтузився. Я ніколи не вмів добре витримувати висоту.

— Колись на ньому вистежували китів, — сказала Ортеґа, показуючи рукою вбік, на корпус. — Ще тоді, коли в подібних місцинах не могли собі дозволити оренди супутників. Звісно, після Дня розуміння кити раптом стали джерелом великих грошей для будь-кого, хто міг з ними говорити. Ви ж знаєте, що вони розповіли нам про марсіян майже стільки ж, скільки чотири століття роботи археологістів на самому Марсі. Господи, вони пам’ятають, як марсіяни сюди прийшли. Ну, це в них расова пам’ять.

Вона зупинилася й чомусь додала:

— Я народилася в День розуміння.

— Справді?

— Ага. Дев’ятого січня. Мене назвали Крістін на честь якоїсь дослідниці китів з Австралії, учасниці першої перекладацької команди.

— Мило.

До неї дійшло, з ким вона насправді розмовляє. Вона раптом зневажливо знизала плечима.

— В дитинстві так не думаєш. Мені хотілося, щоб мене звали Марія.

— Ви часто сюди приїздите?

— Нечасто. Але я подумала, що тут би сподобалося будь-кому зі Світу Гарлана.

— Добрий здогад.

Прийшов офіціант і за допомогою гололіхтаря викликав у повітрі між нами меню. Я швидко проглянув список і обрав навмання одну миску з раменом. Щось вегетаріанське.

— Добрий вибір, — сказала Ортеґа й кивнула офіціантові. — Я буду те саме. І сік. Хочете чогось випити?

— Води.

Обрані нами позиції ненадовго спалахнули рожевим, і меню зникло. Офіціант хвацьким жестом сховав гололіхтар у нагрудній кишені й пішов. Ортеґа роззирнулася довкола себе, бажаючи поговорити про щось нейтральне.

— Отже, гм… у Міллспорті є такі заклади?

— Так, на землі. Повітряними штуками ми не захоплюємося.

— Та невже? — вона за звичкою звела брову. — Міллспорт — це ж архіпелаг, хіба ні? А я думала, повітряні кораблі — це…

— Очевидне рішення проблеми дефіциту нерухомості? У цьому плані — правда, але ви, на мою думку, дещо забуваєте, — я ненадовго звів очі до неба. — Ми Не Самі.

До неї дійшло.

— Орбіталки? Вони ворожі?

— М-м-м… Скажімо так: примхливі. Вони, як правило, збивають усі предмети в повітрі, більші за гелікоптер. А позаяк ще нікому не вдалося підібратися досить близько, щоб вивести з ладу якусь із них чи бодай видертися на її борт, ми не можемо знати, які саме в них програмні параметри. Тож ми просто бережемося й рідко здіймаємося в повітря.

— Це, певно, ускладнює МП-рух.

Я кивнув.

— Ну, так. Звісно, руху там узагалі мало. В системі більше жодної придатної до життя планети, а ми досі надто заклопотані експлуатацією Світу, щоб морочитися з тераформуванням. Є трохи дослідницьких зондів і шатлів обслуговування, що літають до Платформ. Потроху видобувають рідкісні елементи та й усе. А ще є парочка вікон запуску довкола екватора надвечір і одна можливість на полюсі на світанку. Виглядає на те, що парочка орбіталок, швидше за все, розбилися та згоріли ще хтозна-коли і в мережі лишилися дірки, — я зупинився. — А може, їх хтось збив.

— Хтось? Під «хтось» ви маєте на увазі «не марсіяни»?

Я розвів руками.

— Чому б ні? Все, що коли-небудь знайшли на Марсі, було або повністю знищено, або поховано. Або ж так добре замасковано, що ми десятиліттями просто дивилися на це, перш ніж бодай усвідомити, що воно там є. Це стосується більшості заселених планет. Усі свідоцтва вказують на якийсь конфлікт.

— Але археологісти кажуть, що це була громадянська війна, колоніальна війна.

— Так, справді, — я склав руки й відкинувся назад. — Археологісти кажуть те, що наказує їм сказати Протекторат, а зараз модно оплакувати трагедію марсіянського царства, що розірвалося саме собою й вимерло через варварство. Велика пересторога спадкоємцям. Не бунтуйте проти своїх законних правителів заради добра всієї цивілізації.

Ортеґа збентежено роззирнулася довкола. За деякими навколишніми столиками швидко й різко зупинилися розмови. Я широко всміхнувся глядачам.

— Ви не проти поговорити про щось інше? — зніяковіло спитала Ортеґа.

— Авжеж, не проти. Не хочете розказати мені про Райкера?

Ніяковість зникла у крижаній тиші. Ортеґа поклала долоні на стіл перед собою й поглянула на них.

— Ні, не думаю, — врешті-решт сказала вона.

— Гаразд, — я трохи подивився, як мерехтять в імлі силового екрана скупчення хмар, стараючись не опускати очей на море під собою. — Але мені здається, що насправді ви цього хочете.

— Це дуже по-чоловічому.

Принесли їжу, і ми поїли в тиші, яку порушувало лише традиційне сьорбання. Я виявив, що страшенно зголоднів попри ідеально збалансований сніданок від