Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Їжа нічогенька? — іронічно спитала вона, коли я відкинувся назад.

Я кивнув, намагаючись прибрати нитки пам’яті, пов’язані з цим раменом, але не бажаючи застосовувати обробку посланця та псувати відчуття насиченості в животі. Оглядаючи чисті металеві лінії обіднього помосту та неба за ним, я підійшов до цілковитого вдоволення так близько, як не підходив відтоді, як Міріам Банкрофт покинула мене спустошеним у «Гендріксі».

Гучно задзвенів телефон Ортеґи. Вона вийняла його з кишені й відповіла, ще дожовуючи останню порцію їжі.

— Так? Ага. Ага, добре. Ні, ми підемо, — вона ненадовго зазирнула мені в очі. — Та невже? Ні, це теж залиште. Воно нікуди не дінеться. Так, дякую, Заку. Я тобі винна.

Вона знову сховала телефон і повернулася до їжі.

— Добрі новини?

— Залежить від вашої точки зору. Відстежили два місцевих виклики. Один — до бійкодрома в Річмонді, я знаю це місце. Ми поїдемо й подивимось.

— А інший виклик?

Ортеґа поглянула на мене, відірвавшись від миски, прожувала та проковтнула.

— Інший був із прихованого житлового номера. Помешкання Банкрофтів. Сантач-Гаус. І що саме ви про це думаєте?

Розділ дев'ятнадцятий

Бійкодром Ортеґи виявився старезним балкером, пришвартованим на північному кінці Затоки, близько кількох акрів покинутих складів. Судно, напевно, було завдовжки понад півкілометра, а від його носа до корми чітко проглядалися шість вантажних комірок. Задня комірка, здавалося, була відкрита. В повітрі корпус балкера був жовтогарячим, либонь, від іржі.

— Не обманюйтеся, — буркнула Ортеґа, коли ми описали коло. — Корпус повністю вкрили полімерним шаром завтовшки чверть метра. Тепер його можна потопити хіба що кумулятивним підривним зарядом.

— Дорого.

Вона знизала плечима.

— Вони мають відповідну підтримку.

Ми сіли на причал. Ортеґа вимкнула двигуни й перегнулася через мене, щоб поглянути на надбудову корабля, яка на перший погляд здавалася безлюдною. Я трохи відсунувся назад на сидінні; мені було однаково незручно від тиску пружного тіла, що опинилося в мене на колінах, і від дещо переповненого шлунка. Ортеґа відчула рух, раптом неначе усвідомила, що робить, і різко випрямилася.

— Нікого немає вдома, — ніяково промовила вона.

— Виглядає на те. Може, підемо подивимося?

Ми вийшли на звичний різкий вітер біля Затоки й попрямували до циліндричного алюмінієвого трапу, що вів майже на корму судна. Місцевість була неприємно відкрита, і я перетнув її, постійно оглядаючи всіяні огорожами та кранами обриси корабельної палуби та вежі на містку. Нічого не ворушилося. Я злегка притиснув до боку ліву руку, перевіряючи, чи не з’їхала з мене кобура з цупкого волокна, як це часто буває з дешевими їх різновидами після пари днів носіння. Я був більш-менш упевнений у тому, що з «Немексом» можу наробити дірок у будь-кому, хто стрілятиме в нас біля огорожі.

Потреби в ньому все-таки не виникло. Ми дісталися кінця трапа без пригод. Відкритий вхід був перегороджений тонким ланцюгом, на якому висіла написана від руки вивіска.

«ПАНАМСЬКА ТРОЯНДА»

БІЙ СЬОГОДНІ — 22.00

ЦІНА НА ВХОДІ ПОДВІЙНА

Я підняв цей прямокутник тонкого металу та з сумнівом поглянув на незугарні літери.

— Ви впевнені, що Ратерфорд сюди їздив?

— Як я вже казала, не обманюйтеся, — Ортеґа вже відчіпляла ланцюг. — Бійцівський шик. Незугарність у моді. Минулого сезону вивіски були неонові, але тепер навіть це недостатньо круто. Це місце, блін, розпіарене на весь світ. На планеті таких усього три чи чотири. Репортажі на аренах не дозволяються. Ніяких голограм і навіть телевізуалки. Ви йдете чи як?

— Дивно, — я пішов за нею вздовж трубчастого коридора, думаючи про бої почвар, на які ходив раніше. На Світі Гарлана транслювали всі бої. Вони одержували більше переглядів онлайн, аніж будь-які інші розважальні передачі. — Хіба людям не до вподоби таке дивитися?

— Авжеж, до вподоби, — навіть попри спотворення в лункому коридорі з тону Ортеґи я здогадався, що вона усміхається. — Їм цього завжди мало. Так і працює ця афера. Розумієте, спершу вони ухвалили Кредо…

— Кредо?

— Так, Кредо чистоти чи подібну фігню. Хіба вам ніхто ніколи не казав, що переривати людей нечемно? Кредо стверджує: хочеш побачити бій — іди дивитися на нього особисто. Це краще, ніж переглядати його в мережі. Крутіше. Отже, обмежена кількість місць, захмарний попит… Тому квитки дуже популярні, а це робить їх дуже дорогими, через що вони стають ще популярнішими, а той, хто до цього додумався, просто йде цією спіраллю до нескінченності.

— Ловко.

— Так, ловко.

Ми дісталися кінця трапа та знову вийшли на овіяну вітрами палубу. Обабіч нас плавно здіймалися до рівня пояса дахи двох вантажних комірок, схожі на два величезних сталевих пухирі на шкірі корабля. За заднім пухирем байдужо тягнувся в небо місток, здавалося, геть не пов’язаний з корпусом, на якому ми стояли. Рухалися тільки ланцюги вантажного крана перед нами, трохи розгойдані вітром.

— Минулого разу я побувала тут, — сказала Ортеґа, намагаючись перекричати вітер, — через те, що якогось сраного довбограя-новинаря з Першої СвітоМережі впіймали на спробі прийти з записувальними імплантатами на бій за титул. Його викинули в Затоку. Попередньо видаливши імплантати обценьками.

— Мило.

— Як я вже казала, шикарне місце.

— Ви мені дуже лестите, лейтенантко. Я навіть не знаю, як на це реагувати.

Із іржавих на вигляд ріжків гучномовців, встановлених на двометрових ніжках уздовж огорожі, хтось закашляв. Моя рука кинулася до руків’я «Немекса», а мій зір до болю швидко перейшов у режим периферійного сканування. Ортеґа майже непомітно хитнула мені головою й поглянула на місток. Ми оглянули надбудову в протилежних напрямках у пошуках якогось руху, несвідомо скоординувавшись. За очевидним напруженням я відчув теплий дрож задоволення від цієї несподіваної симетрії.

— Ні, ні. Отут, — промовив металевий голос, який цього разу долинав лише з ріжків на кормі. У мене на очах ланцюги на одному з задніх вантажних кранів із брязкотом заворушились і побігли, вочевидь, витягуючи щось із відкритої комірки перед містком. Я не став прибирати руки з «Немекса». Вгорі крізь хмарний покрив пробивалося сонце.

Ланцюг закінчувався масивним залізним гаком, усередині якого стояв мовець, що досі тримав однією рукою доісторичний мікрофон для гучномовців, а другою притримував ланцюг, що підіймався. Він був одягнений у якийсь недоречний сірий костюм, що майорів на вітрі, відхилявся від ланцюга під несподіваним кутом, а його волосся виблискувало під мандрівним промінчиком сонця. Я примружив очі, щоб упевнитися. Синтетик. Дешевий синтетик.

Кран загойдався над вигнутим дашком вантажної комірки, а синт