Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс"

 - Для мене? Насте...

 - Я відмовилась від своїх почуттів до Артура, аби тебе не розчарувати! А ти навіть не вияснивши усієї правди, вліпила мені ляпас. За що, мамо?

 - Почуття?

Перепитує Олег Антонович.

 - Так, почуття! Я кохаю Артура і колись кохала, ще п'ять років тому.

А тоді обертається до Марини і продовжує.

 - Але тобі, мамо, було байдуже! Ти навіть цього не помічала. Не бачила, як я страждала всі ці роки, від розлуки з коханим. Як я згорала від боллю...

Від слів моєї дівчинки, серце зжимається...

 - Якби не Лінка з Арсем...

 - Вони теж знали?

Питає мама. На що, Настя гірко посміхається.

 - Тебе цікавить тільки це? Знаєш, жаль, що я не помітила раніше, як ти змінилася після смерті батька і якою стала.

 - Доню...

 - Не треба, я кохаю Артура, найбільше за все на світі! Хочеш ти цього, чи ні, але тобі доведеться з цим змиритися, або можеш відмовитись від мене, мамо...

Батько дивиться на мене. І тут я кажу те, що хотів сказати.

 - А я кохаю Настю. І неважливо, як ви до цього поставитись. Це наше життя і нам вирішувати як жити. Ви можете лише змиритися, або відмовитись від нас, але ми переживемо це разом.

Тоді дивлюсь у світло - карі очі моєї дівчинки.

 - Я більше ніколи в житті, тебе не відпущу, "втікачко"... Ніколи! Чуєш?

 - Чую...

Усміхається. Тягну її за руку і ми йдемо на вихід. Але перед тим, як зникнути, на останок розвертаюсь і кажу.

 - А що до Карини, то це була брехня, вона сама погодилась зіграти мою наречену. То ж ви, Марино, дарма так вчинили з Настею.

Після цього, ми виходимо. На подвір'ї Настя мене обіймає, а я тону, вдихаючи запах моєї дівчинки.

  - Дякую...

Шепоче вона.

 - Це тобі, дякую... Як же довго я чекав на ці слова, моя "втікачко"...

Дорогі мої, книга наближається до закінчення... Приємного читання, мирного неба...

Тільки ваша, Ханна Еванс❤️