Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Ніка

– Я швидко, – сказала Власу і вже збиралася вийти з авто, коли він вхопив мене за руку і знову потягнув до себе, даруючи черговий дахозносний поцілунок.

– А я все ж думаю, що мені краще піднятися з тобою, – проговорив після цього.

– І тоді ми точно не встигнемо вчасно на роботу.

– Не страшно, – відповів, зариваючись мені обличчям в шию.

– Хто ти, чоловіче? Де подівся той серйозний та відповідальний Властислав Романович? – зі сміхом сказала, намагаючись не піддатися на його вмовляння.

– Він десь загуляв, а поки – я замість нього. І мені – мало.

– Чого мало?

– Тебе мало, Хоменко. І чому ти не захотіла взагалі сьогодні вдома залишитися?

– Бо у нас купа роботи, а я й так не показувалася вже декілька днів в офісі. До речі, треба ще дізнатися, чи не виперли нас з перегонів за тендер.

– Встигли б ще, – знову пробурчав, але потім все ж відпустив. – Ну добре, біжи.

– Я швиденько, – ще раз подарувала йому коротенький поцілунок у губи і вийшла з авто.

– Ніко! 

Обернулася і побачила, що Влас знову кличе, опустивши вікно з пасажирської сторони.

– Що ще?

– Годинник не забудь! – строго проговорив, а я тільки й могла, що закотити очі.

От вже! Це вчора він з допомогою солодких катувань випитав, чому я так довго відповідаю на повідомлення або ж взагалі не відповідаю, а я не витримала і розповіла, що телефон часто в сумці, тож я просто не чую сповіщень. Також доповнила, що, зазвичай, з цією проблемою мені допомагав смарт-годинник, але декілька днів тому я пошкодила ремінець і тепер – взагалі забуваю про той телефон. Коротше, Влас одразу замовив мені інший ремінець і сказав, що тепер завжди буде контролювати наявність на мені цього корисного девайсу. Мовляв, його дістало, що я не реагую на його повідомлення, а так він хоч буде знати, що я постійно на зв’язку.

Зайшла в квартиру і одразу попрямувала до моєї стійки з одягом. З сумом обдивилася голі стіни і матрац, на який після м’якенького ліжечка Гордича вже якось і не хотілося влягатися. Ех, вже ж думала, що нарешті закінчу з цим ремонтом, але знову, очевидно, не судилося.

Через двадцять хвилин я повернулася до Власа повністю зібрана.

– І це все? – здивовано спитав в мене.

– Так, а що?

– Не думав, що дівчата вміють так швидко збиратися.

– Я просто не дуже стандартна дівчина, – пожартувала, але було приємно, що він оцінив мою здатність приводити себе у пристойний вигляд у стислі терміни.

– Я вже помітив, – з таємничою усмішкою відповів.

***

По дорозі ми їхали і обговорювали якусь нісенітницю. Ніхто з нас не торкався робочих тем, тим самим відтерміновуючи момент повернення до статусу “колег”.

– Ніко, я хотів…

– Власе, я…

Промовили одночасно, заїжджаючи на підземне паркування бізнес-центру.

– Давай ти, – сказала йому.

– Ну добре. Я тут подумав, що нам краще поки не демонструвати зміну у стосунках колективу, згодна? – буденним тоном відповів, а в мене щось кольнуло всередині.

Ні, звісно, я й сама про це думала, але коли тобі про це відкрито говорить чоловік, то волею-неволею починаєш відчувати себе коханкою, яку ховають від усього світу.

– Хороша ідея, – намагалася сказати якомога веселіше.

– Супер, ну а ти що хотіла сказати?

– Я? А… Хотіла попросити, щоб ти не розповідав Андрію про ситуацію з Сіворським, – після цих слів він напружився. – Тобто... Якщо Сіворський нічого проти нас не робив, то й ми удамо, що нічого не було, домовились?

– Ніко, це погана ідея, – відповів мені тихим голосом, ледь стримуючи злість. – Невже тобі самій буде приємно з ним ще бачитися? 

– Не говори дурниць, – роздратовано проговорила. – Він – дуже перспективний клієнт, а нам потрібно думати про репутацію компанії. Якщо він не “образився” на мою відмову, то і я не бачу сенсу і далі розвивати конфлікт. Він живе у іншому світі. Для нього такі договірні зв’язки – нормальна справа, тож хто ми такі, щоб його осуджувати?

– І це все? Просто так будеш далі йому посміхатися і робити вигляд, що він не пропонував тобі переспати? Можливо, ти взагалі вирішила, що варто залишити собі шлях відходу на майбутнє і не відштовхувати песпективного коханця?

І це він посмів мені таке сказати? Після всього?!

– На все добре, Властиславе Романовичу! – зі злістю проговорила, а потім вийшла з авто, з силою грюкнувши дверима.

Ррр.... Бісять ці його метаморфози! Щойно він мене цілував, а тепер вже обвинувачує мало не в зраді! Хоча... Чи можна взагалі говорити за зраду, якщо нас і парою складно назвати?

– Ніко! – почула я його голос ззаду, та обертатися на стала.

Нехай навчиться спочатку думати своєю гордовитою головою перед тим, як щось говорити.