Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Козенко не завжди виключно так думає. Ось одного дня він прибігає до Василя і захоплено оповідає:

— Знаєш? Масляка поляки вислали, і він виїхав до Праги. Є вже лист. Пише: мені тут прекрасно. Тут свобода, цілковита свобода. Була якась маніфестація, йшло п’ять партій. Праві, ліві, скрайні й нескрайні... Поліція тільки стояла і пильнувала порядку... От коли б таке у нас! — захоплено каже Козенко. Але згодом той саме Козенко приходить до висновку:

— Ну, що ж... Чехи — міщанська нація...

І знов того самого вечора вони обидва довго і вперто кували пляни, як би і їм перебратися через Карпати до Праги. Все-таки там свобода. Там є український університет, а у Львові такого немає... І не буде. На світі багато речей, і їх треба розуміти. Особливо тепер, зараз, по війні, по революції, коли живе Ленін, Петлюра, Пілсудський, коли зробили Версаль, коли поділили, розділили, коли одні “виграли”, інші “програли”, коли одні “перемогли”, інші “переможені”. Василь Шеремета — українець. Він переможений. Нема України. Він — “русін”. Отам далі, за Шумськом, границя. Арештовують послів. За кордоном роблять комунізм. Гімназія “не має права”. В Галичині арештовують.

Пробі! Це забагато на одну юначу голову.

А життя йде своєю чергою. Козенко написав до останнього числа “Хвилі” свої міркування на тему “життя”. То нічого, що він вештається зі Шпачуком. Він все-таки погодився написати і помістити свій мудрий трактат про життя. “Хвиля” вийшла, її читають, це вже третє число... Як-не-як, а третє, у той час, як Шпачук зі своїми “орлами” не видав ані одного. Василь уважає це за свої досягнення.

Хлопці сповнені оптимізмом. Так думає Козенко, так думають всі. То нічого, що вони в такому ось стані. То нічого. Виростуть. Всі виростуть. Підуть у світ. Будуть горіти, творити, будувати... Буде!

Вечір напередодні розпуску на Великдень. Василь йде попід мурами ліцею. Небо густе, синє. Хочеться бозна-чого в такий час. Клени і липи ще не розвинулися, але вже пахнуть свіжими соками. Василь не звертає додому, а йде далі. Опинився перед будиночком з трьома вікнами. Всі вікна чорні. Василь не торкається похилої фіртки і ходить сюди й туди з надією... Він повний надії... Вийде! Мусить вийти...

Час тікає. Сонце зовсім ховається, у повітрі холоднішає, над містом залягає весняна сутінь. Тільки на Боні замок ще горить, ніби штучно освітлений сильним жовтуватим променем прожектора, і кожний кам’яний зуб на тлі синього вечірнього неба блищить срібним сяйвом назустріч рожевому заходові.

Дарма, мій милий Ромео. Твоя Юлія сьогодні не вийде. Ніщо не показує, що вона десь тут поблизу. Вікна мовчазні, мов очі євнуха. Занавіски непорушні, ніби вони не з перкалю, а з каменю. Василь міцніше стискає своє серце. У таких випадках не залишається нічого, як дійсно здушити все, що там є в тобі, і перемогти себе. Відірватись від місця і тікати. Василь так і робить. Але він чомусь не заходить додому, хоча вже втомлений, і фіртка на подвір’я ось під боком. Простягни тільки руку і ти на подвір’ю. Він не хоче зустрічі з Євгеном. В такий час не треба нікого близького бачити. Буде засипати питаннями, настирливо гудітиме тобі у вуха, мов джміль... Ні!

Василь йде на Широку. Це є той форум, де все знаходить своє місце. І плебс, і патрицій. І черствий камінь, і окрилений фантаст. До речі, кожний вечір у монастирі дзвонять. Це такий приємний вечірній дзвін. “Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він”. На Широкій все зустрінеться. Ось йдуть кілька ліцеїсток. Вони елеґантні, стрункі. Василеві вони більше імпонують, ніж свої гімназистки. Проходять парами молоді люди різних народностей, говорять різними мовами. О! Василь справді здивований. Що він бачить? Он там проти “Ермітажу” дуже поважно, дуже зосереджено, боячись відірвати від землі зір, шествує Євген. Він все ще у сірому зимовому плащі, комір поетично піднятий, на голові вилиняла “гімназистка”... А біля нього... Хто біля нього? Мира. Вона. Розкучерявлена, мов яблуко рожева, у свойому білому беретику. Яким це чудом? Це, мабуть, Василь спить і йому сниться. А коли так, то це небувалий сон.

Але Василь не спить і йому це не сниться. Це таки Євген і біля нього Мира. Це вони обоє напружені до самозабуття. Вони ось пройшли біля самого Василя і ні він, ані вона його не помітили. Василь повертається. Це, можливо, і негарно, але він не може відмовити собі в приємності пройти кілька кроків за ними і послухати, що, власне, їх так захоплює. Про що вони говорять? Але даремно Василь наставляє вуха. Від них не чути ні одного звуку. Вони йдуть зовсім мовчки. Євген, здається, не йде, а пливе чи летить у хмарах. Якось так дивно ступають його полатані черевики. А вона, як звичайно, ступає дрібно у своїх черевичках на високих закаблучках, коротка спідничка торкається прекрасних ніжок у тому місці, де вони згинаються, вітерець ворушить ясні кучері. І це все. Дійшли до повороту на Костельну. Тут на хвильку зупинилися. Василь почув голоси.

— Ви направо? — він.

— Да! — вона.

— Дозволите і мені? — він.

— Да! — вона.

Повернули на Костельну. Хвилинка мовчанки.

— У вас на Білозірці стоять також поляки? — він.

— Да, — вона.

— Там у вас, здається, гранична сторожа? — він.

— Да, — вона.

Потім знов мовчанка.

Мовчанка і мовчанка. Пройшли фіртку до Євгенового мешкання, йдуть далі, повертають наліво і зникають за рогом. Василь лишає їх. Це трохи його розвіяло. Він знов здійнявся вище і бачить. Молодість. На кожному кроці молодість, а це приємно. До всього зустрів Маню. Вона прекрасно одягнута. На шиї жовтий лис. Спідничка гарно обвиває коліна. На литках шовкові панчохи. Вона прошуміла, мов молодий вихор, брязнула фірткою і зникла. Лишився тільки приємний звук її голосу — добрий вечір!..

Василь зайшов до себе. Не світить. Зрештою, смеркання триває. Весна не одразу пускає ніч. Він ходить сюди, туди, посміхається. Це він думає про Євгена. І гарно. Хай він бодай один раз має втіху. Цілу зиму він тужить за нею. Він має право на той шматок щастя.

На дворі грюкнула фіртка. Враження, ніби її рванув раптовий вихор. Василь не встиг підскочити до вікна, як так само брязнули з завісів двері до кімнати. Це Євген. Буревій, а не