Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

– Хто твої друзі? – запитує Домініка.

– Покажи, покажи, – додає Беатріс, стрибаючи на місці, і я розвертаю камеру на Вадима та Софію.

– Це Софія, моя подруга дитинства, – вказую на дівчину і вона щиро усміхається та махає їм рукою. – А це Вадим, ми з ним танцюємо в парі, теж з дитинства, – зупиняюсь на хлопцеві та бачу, як починають соромитись дівчата побачивши друга.

Здається у когось з'явились шанувальниці, бо на Коваленко їм було відверто начхати, а от від Вадима вони не відводять погляду. Варто було мені трохи посунути телефон, так і вони повтикались в нього носами, щоб не пропустити нічого. Маленькі жінки. Ще навіть в школу не ходять, а вже на хлопців задивляються. 

– Покажіть, як ви танцюєте, – просить Домініка.

– Покажіть, покажіть, – знову стрибає Беатріс.

Вадим не відмовляє маленьким леді, підіймає мене з місця, дає команду Софії знімати на камеру, а сам закручує мене в танці. 

Ми танцюємо, сміємось, слухаємо розповіді дівчат про садочок, роздумуємо куди поїхати на відпочинок їх ляльковим Барбі та Кену, а закінчуємо тим, що вони починають ділити Вадима, сперечаючись, хто вийде за нього заміж. Здається, фан-клуб друга значно молодшає і в ньому дві новенькі. На цій фінальній ноті Ноелія відправляє дівчат в кімнату, а в камеру заглядає Гільєрмо вітаючись зі мною.

– Ну що, тепер можна офіційно називати тебе племінницею? – каже сміючись.

– Можна, тільки от Ваша дружина не хоче бути тітонькою, – відповідаю жартома.

Як все легко у них, одразу племінниця, сестра, онука. Вони вже деякий час знали цю новину, мабуть, тому так легко про це говорять, в той час, як я ще не можу звикнути до думки, що моя родина значно розширилась і фізично і географічно.

– Перестань звертатись до мене на “Ви”, – лагідно наказує. – Треба, щоб ти знову приїхала, і цього разу мені вже не довелося тримати при собі страшну таємницю, твого походження. Вони мене змушували мовчати, – каже змовницьки та пошепки в камеру, а поруч з ним лунає сміх Ноелії. – Як там твій бос, порозумілись? – кидає останню фразу, а я червонію, бо не знаю, що саме він має на увазі. Дивлюсь на друзів, що зацікавлено спостерігають за мною. 

– Нормально все, – відмахуюсь. – Зайнятий вашими унітазами, – додаю, на що чоловік починає голосно сміятись.

– Так, він у тебе хвацький, – каже усміхаючись. – Здається, вже і замовлення скинув.

От тепер я точно, як помідора лише від поєднання ним двох слів “він у тебе”. Він вже не мій.

Та і Гільєрмо не в курсі наших з Денисом відносин, тому єдине, що він міг помітити, це незадоволені погляди Дениса, коли той приїхав за мною в маєток, тому і мені треба спокійніше реагувати на звичайні слова, не шукаючи в них прихований зміст.

Прощаюсь з новими родичами, домовляючись часто дзвонити і обіцяючи, що за нагоди обов'язково приїду до них в гості.

Та не тільки з ними треба прощатись. Ми провели разом з друзями чудовий вечір, але пора вже їхати додому. Обіймаю Вадима і забираю із собою Софію, завдяки якій вечір став солодким, а не хмільним, а отже мені не треба викликати таксі і я можу поїхати додому на своїй крихітці, та ще й подругу відвести додому.

В будинок заходжу тихенько, в планах лише душ та сон, але натрапляю на маму, що дивиться крізь простір стискаючи в руках телефон.

– Мам, все нормально? – кажу тихенько, щоб не сполохати її. – Ти якась дивна.

– Він дзвонив мені, – відповідає так само тихо і дивиться на мене.

– Хто?

– Джакомо, – каже сором’язливо, наче маленька дівчинка.

– І що сказав?

– Що хоче познайомитись, – замовкає. – І хоче підтримувати зв'язок.

– Ну це ж добре, – нарешті розслабляюсь, бо вже встигла злякатись, що трапилось щось погане.

– Мабуть.

Невпевненість мами, мене дивує. Ніколи не бачила її в такому стані. А те що це відбувається через дзвінок Кости, дивно вдвічі. Коли Лідія розповіла про те, що її батько живий здоровий, ніжиться під італійським сонечком, вона сприйняла це цілком спокійно. Я ще тоді здивувалась її напрочуд спокійній реакції і думала, що Джакомо ще доведеться довести мамі свою щирість, а воно он як виходить. 

Беру спантеличену маму за руку, веду до вітальні, саджаю на диван, а сама йду на кухню і наливаю два келихи вина. Я лише нещодавно розпробувала цей напій, бо коли займалась спортом професійно навіть у бік спиртного не дивилась, а зараз іноді дозволяю собі таку слабкість без приводу.

Даю один келих мамі, а сама сідаю поруч. Ми сидимо довго, мама сумнівається, а я як можу намагаюсь загасити її сумніви. Розповідаю, про свою поїздку епізодами, в яких так чи інакше фігурує наша нова родина, починаючи із зустрічі в аеропорту, вибору подарунків, про Ноелію та дівчат і як думала, що Джакомо до мене залицявся.

Мама зацікавлено слухає та сміється, час від часу вставляючи “Та не може бути”. Ще й як може, і я живий тому доказ.

Давно ми так відверто не спілкувались з мамою. Та мабуть, ніколи. Здається, це та сама мить, коли розумієш, що вже доросла. Коли не уникаєш розмов, коли не сприймаєш слова рідної людини, як нав’язування, коли тобі хочеться відкритись більше. Але сьогодні не про мене. Зараз саме мама потребує моєї підтримки. Тому свої переживання я залишу на інший раз.

Сьогодні було багато веселих спогадів останніх днів, і лише один з них все ще викликає тривожність – це спогад про Коваленка. Після історії з Лідією та Джакомо, розумію, як важливо вчасно сказати ті чи інші слова, щоб не втрачати сорок років свого життя. Так, вони прожили їх окремо один від одного і були щасливі, але не треба забувати і про те, що вони могли бути ще більш щасливими, якби залишились разом.

Здається, що прийшов час і нам з Денисом сказати один одному бодай щось, аби потім не жалкувати. І якщо нам доведеться поставити ту саму жирну крапку в наших стосунках, які ще тільки почали розквітати, то так тому і бути.

Беру в руки телефон, відкриваю той самий контакт, записаний ще з самого початку, як “Коваленко” і пишу повідомлення.