Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Сліт був гарний на вроду, темноволосий і темноокий. Хоча в нього й не було характерної бороди, я гадав, що він що­найменше наполовину шалдієць. Його міміка й жести всіляко вказували на владу. Він рухався так, ніби контролював усе довкола себе.

А я, правду кажучи, не здивувався б цьому. Судячи з того, що я знав, він узагалі міг володіти «Стогом». У таких, як Сліт, гроші водяться.

Сліт і стривожений молодик урешті досягли якоїсь згоди. Сліт тепло всміхнувся, поки вони тиснули один одному руки, а коли той молодик зібрався йти геть, поплескав його по плечу.

Я зачекав якусь хвильку, а тоді попрямував до його столика. Підійшовши ближче, зауважив, що між його столиком та іншими столиками в загальній залі є вільний простір. Невеликий, зате якраз достатній, щоб його важко було підслухати.

Коли я наблизився, Сліт підвів погляд.

— Я тут думав, чи не можемо ми поговорити, — сказав я.

Він привітно показав рукою на порожній стілець і сказав:

— Це трохи несподівано.

— Чому ж?

— До мене рідко коли приходять розумні люди. До мене ходять люди у відчаї, — він поглянув на кухлі. — Вони обидва для тебе?

— Можеш узяти будь-який або обидва, — я кивнув на кухоль праворуч. — Але той я вже надпив.

Сліт на частку секунди насторожено поглянув на кухлі, а тоді широко, білозубо всміхнувся й випив із лівого.

— Судячи з того, що я чув, ти не схильний труїти людей.

— А ти, схоже, багато про мене знаєш, — зауважив я.

Він так невимушено знизав плечима, що я здогадався: цей рух відпрацьований.

— Я багато знаю про всіх, — виправив Сліт. — Але більше знаю про тебе.

— Чому?

Сліт зігнувся, схилившись на стіл і заговоривши довірчим тоном:

— Ти хоч уявляєш, які нудні зазвичай студенти? Половина з них — це багаті туристи, яким начхати на заняття, — він закотив очі й махнув рукою так, ніби кинув щось через плече. — Друга половина — це книжкові черви, які так довго мріяли про це місце, що опинившись тут, ледве дихають. Ходять навшпиньки, смиренні, мов священники. Бояться, щоб майстри, бува, не поглянули в їхній бік несхвально.

Він зневажливо пирхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Просто скажу так: ти — це ковток свіжого повітря. Усі кажуть… — він зупинився і знову відпрацьованим жестом знизав плечима. — Ну, сам знаєш.

— Насправді ні, — зізнався я. — А що кажуть люди?

Сліт відповів мені гарною, енергійною усмішкою.

— Ах, у цьому й заковика. Чи не так? Репутацію певної людини знають усі, крім цієї людини. Для більшості це не проблема. Але деякі з нас працюють над своєю репутацією. Я буду­вав свою цеглинка за цеглинкою. Це корисне знаряддя, — він хитро позирнув на мене. — Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Я дозволив собі всміхнутися.

— Можливо.

— То що кажуть про мене? Розкажи — і я тобі віддячу.

— Ну… — заговорив я. — Ти добре вмієш щось знаходити. Обережний, але дорого коштуєш.

Він роздратовано замахав руками.

— Дурниці. Деталі — ось кістяк історії. Неси мені кістяк.

Я замислився.

— Чув, тобі вдалося минулого семестру продати кілька флаконів «Реґім Іґнаул Нератум». Після пожежі в майстерні Кілвіна, під час якої його все нібито було знищено.

Сліт кивнув, нічого не виказуючи обличчям.

— Чув, тобі вдалося передати звістку батькові Веяна в Емлін, попри облогу. — Знову кивок. — Ти роздобув молодій повії, що працювала в «Ґудзиках», низку документів, які доводили, що вона далека кровна родичка баронета Ґамре, і це дозволило їй вийти за певного молодого пана з мінімумом клопотів.

Сліт усміхнувся.

— Я пишався тією справою.

— Е’ліром, — продовжив я, — тебе відсторонили від занять на два семестри за звинуваченням у неправомірному здобутті. Два роки по тому тебе оштрафували та знову відсторонили від занять за неналежне використання університетського обладнання в Тиглі. Я чув, буцімто Джемісон знає, якими справами ти займаєшся, та йому платять за байдужість. До речі, в останнє я не вірю.

— Розумно, — невимушено сказав Сліт. — Я теж не вірю.

— Попри активну діяльність, проти тебе лиш один раз застосовували залізний закон, — вів я далі. — Перевезення контрабандних речовин, правильно?

Він закотив очі.

— А знаєш, що найгірше? Тоді я насправді був невинуватий. Хлопці Геффрона заплатили одному констеблеві за підробку доказів. Обвинувачення було знято всього за два дні, — він насупився. — Щоправда, майстрам було байдуже. Їм усім було не начхати лише на те, що я паплюжу добре ім’я Університету, — говорив Сліт із гіркотою. — Після того плата за моє навчання зросла втричі.

Я вирішив трохи прискорити справу.

— Кілька місяців тому ти отруїв юну доньку одного графа венітасином і дав їй протиотруту лише тоді, коли вона відписала найбільше володіння, яке мала успадкувати. А тоді зобразив усе так, ніби вона програла його, граючи у фаро з високими ставками.

Тут він здійняв брову.

— А люди кажуть чому?

— Ні, — відповів я. — Я гадав, що вона спробувала не виплатити тобі борг.

— У цьому є частка правди, — зауважив Сліт. — Хоча все було трохи складніше. І там був не венітасин. Це було б надзвичайно необачно, — він набув ображеного вигляду і з явним роздратуванням пригладив рукав. — Щось іще?

Я трохи помовчав, намагаючись вирішити, чи хочу дістати підтвердження того, що вже доволі давно підозрював.

— Лише минулого семестру ти звів Емброуза Оссела з двома людьми, відомими вбивствами за гроші.

Слітове лице залишалося беземоційним, а тіло — вільним і розслабленим. Однак я помітив легке напруження у його плечах. Уважно стежачи, я не пропускаю майже нічого.

— Так справді кажуть?

Я знизав плечима так, що йому й не снилося. Я зробив це так безтурботно, що мені позаздрив би й кіт.

— Я музикант. Три вечори на виток граю у велелюдній корчмі. І чую багато всякого, — я потягнувся до свого кухля. — А що ти чув про мене?

— Звісно ж, ті самі оповідки, які знають усі інші. Ти вмовив майстрів прийняти тебе до Університету, хоча ти ще шмаркач — не ображайся. А тоді, два дні по тому, осоромив майстра Гемма в його ж аудиторії й залишився геть безкарним.

— Щоправда, мене відшмагали.

— Щоправда, тебе відшмагали, — визнав Сліт. — Під час шмагання ти не кричав і не стікав кров’ю, нітрішечки. Я в це не повірив би, якби не кількасот свідків.

— Ми привабили чимало глядачів, — сказав я. — Стояла гарна погода для шмагання.

— Я чув, як деякі люди, надміру схильні до драматизму, звуть тебе через це Квоутом Безкровним, — додав він. — Хоча, гадаю, почасти це пов’язано з тим, що ти едема ру, а це означає, що ти максимально далекий від чистої шляхетної крові.

Я всміхнувся.

— Мабуть, по-своєму справедливо і те, й те.

Він явно замислився.

— Чув, що ви з майстром Елодіном побились у Гавані. Виринули на волю колосальні та страшні чари, і врешті Елодін переміг, пожбуривши тебе крізь кам’яну стіну, а потім скинувши