Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— А чи розповідають, через що ми побилися? — запитав я.

— Через усяке, — зневажливо відповів Сліт. — Образу. Непорозуміння. Ти спробував украсти в нього магію. Він спробував украсти в тебе дівчину. Типова маячня.

Сліт потер обличчя.

— Дай-но подумати… Ти дуже гарно граєш на лютні й гордий, наче кіт, якого копнули. Ти невихований, гострий на язик і не виказуєш поваги до вищих за себе — тобто практично до всіх, зважаючи на те що ти нікчемний дранець із по­ходження.

Я відчув, як на моєму обличчі з’явився гнівний рум’янець, гарячий і колючий, а тоді він хутко охопив усе моє тіло.

— Я найкращий музикант, якого ти коли-небудь зустрінеш чи побачиш іздалеку, — проказав я, силкуючись зберегти спокій. — А ще я едема ру до нутра кісток. Це означає, що кров у мене червона. Це означає, що я дихаю вільним повітрям і ходжу туди, куди ведуть ноги. Я не падаю ниць і не млію, мов пес, почувши чийсь титул. Люди, які все життя працювали над гнучкістю хребта, вважають це гордотою.

Сліт ліниво всміхнувся, і я здогадався, що він мене під’юджував.

— Також ти, як я чув, маєш норов. І про тебе ходить іще ціла купа різної іншої маячні. Ти спиш лише годину на добу. В тобі тече кров демонів. Ти можеш розмовляти з мертвими…

Я, зацікавившись, нахилився вперед. Я такої чутки не ­пускав.

— Справді? Я розмовляю з духами чи люди стверджують, що я відкопую тіла?

— Гадаю, з духами, — відповів Сліт. — Не чув, щоби хтось згадував про грабунок могил.

Я кивнув.

— Щось іще?

— Лише те, що минулого семестру тебе загнали в глухий кут у завулку двоє людей, які вбивають за гроші. І хоча вони мали ножі й заскочили тебе зненацька, ти осліпив одного й побив другого до непритомності, прикликавши вогонь і блискавку, наче Таборлін Великий.

Одну довгу мить ми глипали один на одного. Наше мовчання не було комфортним.

— Це ти звів із ними Емброуза? — врешті спитав я.

— Це, — відверто сказав Сліт, — погане запитання. Воно натякає на те, що я обговорюю особисті справи заднім числом, — він беземоційно поглянув на мене. Ні на вустах, ні в очах у нього не було й натяку на усмішку. — До того ж ти повірив би, що я відповім чесно?

Я нахмурився.

— Одначе можу сказати, що завдяки цим історіям уже нікому не хочеться братися за цю роботу знову, — невимушено повідомив Сліт. — А втім, тут на таку роботу взагалі немає великого попиту. Ми всі люди страшенно цивілізовані.

— А втім, ти й не знав би про це, навіть якби так тривало ­далі.

Він знов усміхнувся.

— Точно, — нахилився вперед. — Отже, досить теревень. Чого ти шукаєш?

— Мені потрібна схема певного витвору рукотворства.

Сліт поставив лікті на стіл.

— І…

— Він містить сиґалдрію, яку Кілвін дозволяє вивчати лише тим, хто має звання не нижче за ел’те.

Сліт спокійно кивнув.

— І як швидко вона тобі потрібна? За кілька годин? Днів?

Я уявив, як Віл і Сім не сплять ночами, пильнуючи мене.

— Що швидше, то краще.

Сліт замислився. Його погляд став розфокусованим.

— Це коштуватиме грошей, і немає жодної гарантії, що я зможу надати схему в чітко визначений термін, — він зосередився на мені. — Також, якщо тебе спіймають, тобі висунуть звинувачення щонайменше в неправомірному здобутті.

Я кивнув.

— А знаєш, яке за це покарання?

— «Неправомірне здобуття студентами таємних знань, що не призводить до тілесних ушкоджень інших осіб, — процитував я, — карається штрафом до двадцяти талантів, шмаганням до десяти ударів батогом, тимчасовим відстороненням від Аркануму або відрахуванням з Університету».

— Мене оштрафували на всі двадцять талантів і відсторонили на два семестри, — похмуро сказав Сліт. — А то ж була лише алхімія рівня ре’ларів. Якщо це для ел’те, тобі буде гірше.

— Скільки? — запитав я.

— Щоб заволодіти схемою за кілька днів… — він на мить вдивився у стелю. — Тридцять талантів.

Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі, проте зберіг спокійний вираз обличчя.

— Торг можливий?

Сліт знову яскраво всміхнувся. Зуби в нього були дуже ­білі.

— Також я приймаю послуги, — зауважив він. — Але послуга на тридцять талантів має бути великою, — він задумливо поглянув на мене. — Можливо, ми зуміли б вигадати щось у цьому дусі. Але, мабуть, необхідно згадати, що, коли я вимагаю надання послуги, її необхідно надати. На цьому етапі торг неможливий.

Я спокійно кивнув, показуючи йому, що зрозумів. Але відчув, як у мене в животі зав’язується холодний вузол. Це була кеп­ська ідея. Я відчував це нутром.

— А ти винен комусь іншому? — запитав Сліт. — І не бреши, бо я дізнаюся.

— Шість талантів, — невимушено сказав я. — Віддати слід наприкінці семестру.

Він кивнув.

— Певно, не зміг узяти цю суму в якогось лихваря. Ти ходив до Геффрона?

Я хитнув головою.

— Деві.

Сліт уперше від початку нашої розмови втратив самовладання. Його чарівлива усмішка начисто зникла.

— Деві? — він піднявся на стільці, раптом напружившись усім тілом. — Ні. Гадаю, ми не зможемо дійти згоди. Якби ти мав готівку, це було б інше діло, — Сліт похитав головою. — Але ні. Якщо Деві вже володіє часткою тебе…

Від його реакції мене кинуло в холод, а тоді я усвідомив, що він просто намагається видурити більше грошей.

— А якби мені довелося позичити в тебе грошей, щоб розрахуватися з нею?

Сліт похитав головою й частково повернув собі втрачену безтурботність.

— Це ж еталон браконьєрства, — проказав він. — Деві досі ціка­виться тобою. Вклалася в тебе, — він випив і багатозначно прокашлявся. — Їй не до вподоби, коли інші лізуть туди, де вона вже заявила свої права.

Я здійняв брову і сказав:

— Мабуть, мене зачарувала твоя репутація. Нíде правди діти, дурний я був.

Його лице нахмурилося.

— Що ти хочеш цим сказати?

Я заспокійливо замахав руками.

— Прошу, сприймай мене бодай наполовину таким розумним, як у чутках, — сказав я. — Якщо не можеш дістати те, чого я хочу, просто визнай це. Не марнуй мій час, призначаючи недоступні мені ціни чи вигадуючи складні виправдання.

Сліт, здавалося, не міг зрозуміти, чи варто йому образитися.

— Де ти тут побачив складність?

— Та ну! — заговорив я. — Ти ладен піти проти законів Університету, ризикнути прогнівати майстрів, констеблів і залізний закон Атуру. Але через дрібне дівча в тебе тремтять коліна? — я шморгнув носом і повторив жест, який Сліт робив раніше: вдав, ніби зіжмакую щось і кидаю через плече.

Якусь мить він дивився на мене, а тоді розреготався.

— Так, саме так, — визнав Сліт, витираючи з очей по-справжньому веселі сльози. — Вочевидячки, твоя репутація теж мене обманула. Якщо ти гадаєш, ніби Деві — це дрібне дівча, то ти й близько не такий розумний, як я думав.

Поглянувши за моє плече, Сліт кивнув невидимій мені людині та зневажливо махнув рукою.

— Іди собі, — промовив він. — Мені треба вести справи з розважливими людьми, що знають, як насправді