Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Ідучи до машини, ні я, ні Фарід ані слова не мовили про те, що для більшості не афганців здалося б неймовірним збігом: вуличний жебрак знав мою матір! Але нам обом було добре відомо, що в Афганістані, зокрема в Кабулі, такі абсурдні ситуації вважалися цілком звичайними. Баба частенько казав: «Візьми двох афганців, які ніколи раніше не бачилися, зачини їх у кімнаті на десять хвилин — і виявиться, що вони родичі».

Ми залишили старого на сходах будинку. Як же мені хотілося піймати його на слові, повернутися потім і з’ясувати, чи розкопав він у своїй пам’яті ще якісь спогади про мою маму. Проте нам більше не судилося перетнутися.

Сиротинець ми надибали в північній частині Карт-е-Се на березі пересохлої річки Кабул. Невисока будівля нагадувала казарму з побитими стінами, вікна її були позабивані дерев’яними дошками. Дорогою Фарід розповів, що район Карт-е-Се постраждав від війни чи не найсильніше в усьому Кабулі, і коли ми вийшли з машини, його слова підтвердилися. Уздовж доріг, подірявлених вирвами, стояли залишки будівель після артилерійських обстрілів і покинуті домівки. Ми проминули поіржавілий каркас перевернутого автомобіля, телевізор без екрана, напівугрузлий у купу сміття, стіну з гаслом, виведеним чорною фарбою: «ZENDA BAD TALIBAN!» («Хай живе талібан!»).

Нам відчинив худий лисуватий коротун з рідкою сивою бородою. Він був у поношеному твідовому піджаку та ярмулці, а на кінчику його носа сиділи окуляри з надщербленою лінзою. Крихітні очі, схожі на чорні горошинки, металися з-за скелець від мене до Фаріда.

— Солям алєйкум, — сказав я і показав йому поляроїд. — Ми шукаємо цього хлопчика.

Чоловік ледве зиркнув на фото.

— Мені жаль, але я його вперше бачу.

— Друже, та ти ж навіть не глянув на знімок, — озвався Фарід. — Може, придивишся пильніше?

— Льотфан, — додав я. Будь ласка.

Чоловік узяв світлину через двері. Роздивився її. Повернув мені.

— Ні, вибачте. Я знаю кожну дитину в нашому закладі, але цього хлопчика не бачив. А зараз, якщо дозволите, я повернуся до роботи.

Він зачинив двері. І замкнув на засув.

Я погупав у двері кулаками.

— Ага! Ага, будь ласка, відчиніть. Ми йому не зашкодимо!

— Я ж сказав: цього хлопчика тут немає, — долинув голос з-за дверей. — Будь ласка, йдіть собі.

Фарід приступив до дверей, сперся на них чолом.

— Друже, ми не з талібану, — сказав тихо й обережно. — Чоловік, який зі мною сюди приїхав, хоче забрати хлопчика в безпечне місце.

— Я приїхав з Пешавара, — підхопив я. — Мій добрий друг знає американську пару, яка керує благодійною установою для дітей.

Я відчував присутність того чоловіка за дверима. Відчував, що він стоїть, прислухається і вагається, упійманий між підозрою та надією.

— Послухайте, я знав Сограбового батька, — озвався я знову. — Його звали Гассан. А матір — Фарзана. А бабусю Сограб кликав Сасою. Він уміє читати й писати. І добре вправляється з рогаткою. У нього є надія, ага, є вихід. Прошу, відчиніть двері.

По той бік — тиша.

— Я — його зведений дядько.

Збігла ще мить. Потім у замку брязнув ключ. У щілині вигулькнуло вузьке чоловіче обличчя. Він дивився то на мене, то на Фаріда.

— Ви помилилися тільки щодо одного.

— Щодо чого?

— Сограб чудово вправляється з рогаткою.

Я всміхнувся.

— Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс.

Чоловік, який нас впустив, назвався Заманом і виявився директором сиротинця.

— Ходімо в мій кабінет, — запросив він.

Ми з Фарідом ішли слідом за ним бруднющими ледь освітленими коридорами, якими тинялися босоногі діти в розтягнутих светрах. Минали кімнати, де за підлогу правили сяк-так накидані вицвілі килимки, а вікна були затулені шматками пластику. Кімнати було заставлено каркасами залізних ліжок, більшість навіть без матраців.

— Скільки тут усього сиріт? — запитав Фарід.

— Стільки, що не всім місця вистачає. Приблизно двісті п’ятдесят, — кинув Заман через плече. — Але вони не всі ятім[92]. Тут чимало дітей, які втратили на війні батька, а мати не може їх прогодувати, бо талібан забороняє їй працювати. Тому матері приводять дітей сюди, — він обвів рукою приміщення і з гіркотою додав: — Тут, звісно, краще, ніж на вулиці, але не набагато. Ця будівля не пристосована для життя — її спорудили як промисловий склад килимів. Тому в нас немає підігріву води, та й колодязь пересохнув, — чоловік понизив голос: — Я вже хтозна-скільки разів просив у талібів грошей, щоб викопати новий колодязь, але вони тільки хитають головами і кажуть, що грошей немає. Немає грошей, аякже!

Він гмикнув. Показав на ряди ліжок уздовж стіни.

— Нам бракує ліжок, а до тих, що маємо, бракує матраців. Навіть гірше — нам бракує ковдр, — директор вказав на дівчинку, яка стрибала через мотузку з двома іншими дітьми. — Бачите дівчинку? Минулої зими діти мусили ділитися ковдрами. І її брат помер від переохолодження.

Заман рушив далі.

— Коли я востаннє перевіряв, то виявив, що рису на складі залишилося менше, ніж на місяць, а коли і він закінчиться, діти змушені будуть їсти хліб з чаєм і на сніданок, і на вечерю.

Я зауважив, що про обід він навіть не згадує.

Директор сиротинця зупинився та повернувся до мене.

— Затишним наш заклад не назвеш: майже нема ні їжі, ні одягу, ні чистої води. Зате дітей, які втратили дитинство, маємо аж понад міру. І трагедія в тому, що тутешнім дітлахам іще пощастило. Та сиротинець уже набитий по саму зав’язку, тому я щодня завертаю матерів, які приносять сюди дітей, — він ступив крок до мене. — Кажете, в Сограба є надія? Сподіваюся, аго, ви не брешете. Однак... можливо, ви спізнилися.

— Що ви маєте на увазі?

У Замана забігали очі.

— Ідіть за мною.

За директорський кабінет правила кімната з чотирма голими потрісканими стінами, килимком на підлозі, столом і двома складаними стільцями. Ми із Заманом сіли, аж раптом я помітив, як з нори виткнув голову сірий щур і враз шаснув у кімнату. Мене пересмикнуло, коли він понюхав спершу мої черевики, потім Заманові, а тоді вибіг у відчинені