Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— От дідько!

— Ми мали намір так роз'ятрити їх, щоб вони нарешті відрядили капітана Джорджа зі своїм фрегатом «Роза» укоськати нас; потім ми відплили б до Род-Айленда, забрали б Ендроса і взяли б напрямок на Францію. Але перш ніж ми спромоглися примусити їх це зробити, до нас дійшла чутка про те, що Ендроса знову схопили і він уже на шляху до Англії.

— У будь-якому разі, — сказав Ебенезер, — ці зусилля заслуговують на похвалу.

— Попервах вони, либонь, на це і заслуговували, — відповів Берлінґейм. — Але так склалося, що коли Том Паунд взнав, що всі ті зусилля були марними, він потрапив у халепу: він не міг повернутися назад до Бостона, бо його б там негайно повісили за піратство; не міг він за браком провіанту й перетнути океан, щоб дістатися берегів Франції. Через це ми навсправжки почали займатися тим, що на початку лише вдавали.

— Ні! О Господи!

— Так, ми це зробили — перетворилися на піратів і блукали вздовж північного узбережжя в пошуках здобичі.

— Але ж, подумати тільки, Генрі — ти був разом із ними?

— Вибір був простий — або займатися цим, або йти на корм рибам, Ебене. Так, я бився пліч-о-пліч із рештою команди, і, по щирості, не можу сказати, що мені те діло було таке вже огидне, хоча я і відчував, що чиню зле. Коли ти порушуєш закон, у тому є певна принада, про яку порядний чоловік ледве здогадується… Це п’янкий трунок…

— Сподіваюся, ти довго ним не розкошував! — сказав Ебенезер. — Бо це напій, здається, зварений на погибель.

— Маю визнати, це питво не для сисунців. Цілих два місяці Паунд харцизував і грабував, мов хижак, хоча й рідко траплялося так, що за всі наші зусилля ми мали щось більше від солонини та свіжої питної води. У жовтні неподалік від острова Мартас-Віньярд на нього напав шлюп з Бостона, і всіх до одного, хто був на борту, вбили або поранили. Мені ж, хвала Небесам, вдалося втекти у Віргінію декількома тижнями раніше, і оскільки під час усього мого перебування в Новій Англії я був там під іншим ім'ям, то міг не боятися, що мене викриють. Я, як міг, скористався з цього, щоб повернутись до Меріленду, і, опинившись в Енн-Арунделі, знову приєднався до Діка Гілла, який уже давно вважав мене мертвим. Я прагнув залишити Паунда ще й тому, що Джон Куд мав капітана Гілла за ворога і, безперечно, вчинив би йому незабаром якусь кривду. Поза тим, я ще мав причину більш егоїстичну, мабуть, але від того не менш нагальну: я взнав, що у Віргінії були якісь Берлінґейми!

— Не може бути, от чудасія! — вигукнув Ебенезер. — Якісь твої родичі?

— Того я не знав, як і не знав, чи вони були ще живі; мені було відомо лиш те, що якийсь Берлінґейм — правду кажучи, якийсь Генрі Берлінґейм — був серед перших поселенців у тому домініоні, і мені потрібен був привід, щоб поїхати туди й усе з'ясувати.

— А як ти довідався про це, волею-неволею плаваючи по океану? Це ж просто-таки втілення самого чуда!

— Жодного чуда, якщо це тільки не витівка якогось чудернацького Бога. Цю оповідь аж ніяк не назвеш чудовим прикладом стислості, Ебене.

— Але її слід розповісти, — правив своє Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Це трапилося, коли я був з Паундом, у самий розпал нашого морського розбою. Нашою звичайною здобиччю були торговельні та прибережні суденця: ми наздоганяли їх, ретельно оглядали, жакуванням-лупом брали все, що нам припадало до вподоби, й відпускали їх на свободу, не завдаючи нікому шкоди, хіба тільки тим із них, хто чинив нам опір. Але одного разу, коли північно-східний вітер пригнав нас у води Віргінії, ми несподівано натрапили на якийсь старожитній напівбаркас у гирлі річки Йорк, що прямував до Чесапіцької затоки, котрий, як то з'ясувалося потім, коли ми зігнали докупи, щоб пограбувати, усю команду корабля, мав, крім того, ще трьох пасажирів: якогось нікчемного чолов'ягу років п'ятдесяти, його дружину, яка була на декілька років молодша від нього, і їхню доньку, дівчину, якій ще й двадцяти не було. Як поглянути на неї, то вона була надзвичайно смаковита, ця дівка — чорнява та дуже жвава, і мати така ж сама їй до пари. На цей вид нашим хлопам геть вилетів із голови той грабунок, який, сказати правду, був мізерний, і вони вирішили зґвалтувати їх прямо там і тієї ж миті. Капітан Паунд, хоча сам і був проти насильництва, не наважився їм заперечити, адже вони палали вже такою несамовитістю, що, якби він надумав втрутитися в цю справу, вони як стій вчинили би бунт, оскільки хлопи за весь цей час, відколи ми відплили з Бостона, і краєчком ока не бачили жодної жінки. І якби я спробував бодай найменшим порухом руки зупинити їх, вони одразу викинули б мене за облавок на корм рибам!

Миттю ці головорізи здерли з них одяг і приторочили їх до релінга. Знай, що пірати мають таку звичку — щоразу прив'язувати своїх бранців до релінга чи спиною, чи то поверх поруччя, стягуючи руки до ніг. Одному моєму приятелеві колись довелося побачити, як одну дівчину, що потилицею опиралась на гакаборт, поґвалтували таким робом тринадцять розбійників, аж поки вони нарешті не зламали їй карк, а потім викинули за облавок. Я так міркую, що вони те роблять якомога жорстокіше навмисне: якось капітан Гілл розповів мені про одного француза, старого негідника, якого він здибав на Мартиніці і який божився, що жодна жінка не могла задовольнити його, окрім тих випадків, коли вона мусила дивитися просто в очі акулам, щоби стати для них поживою, щойно він вдовольнить свою хіть, отож, скуштувавши одного разу такого вишуканого задоволення, він на березі вже ніколи не міг кудовчити жодну полюбовницю.

— Годі, прошу тебе! — вигукнув Ебенезер. — Я прагну почути не історію всіляких дикунств, а взнати про те, що ж трапилося з цими невинними жертвами.