Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Глава II,

З якої можна дізнатись,

чого заманулось Іванові Івановичу, про що велася мова між Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем і чим вона закінчилася

Ранком, діялося це в липні місяці, Іван Іванович лежав у піддашші. День був гарячий, повітря сухе і переливалося струменями. Іван Іванович встиг уже побувати за містом біля косарів та на хуторі, встиг розпитати чоловіків та жінок, що стрів на дорозі, відки, куди і чого; натомився страх і приліг одпочити. Лежачи, він довго приглядався до комор, до подвір’я, до повіток, до курей, що бігали по подвір’ю, і думав собі: «Господи Боже мій, який я господар! Чого в мене немає? Птиця, будівлі, комори, все, чого душа забажає, горілка перегінна, настояна; в саду груші, сливи; в городі мак, капуста, горох… Чого ж іще нема в мене?.. Хотів би я знати, чого нема в мене?» Так мудро сам себе запитавши, Іван Іванович замислився; очі його тим часом відшукали нові речі, переступили через тин до Івана Никифоровича в подвір’я і спинилися на досить цікавому видовищі. Худорлява баба виносила по порядку злежану одежу та розвішувала її на натягнутому мотузку, щоб провітрилась. Незабаром старий мундир з обстрьопаними обшлагами простяг у повітрі рукава і обнімав парчеву кофту, за ним виставився дворянський з гербовими ґудзиками, з одгризеним коміром; білі казимирові панталони[139] в плямах, що колись-то напинав Іван Никифорович собі на ноги, а тепер нап’яв би хіба на пальці. За ними незабаром звісились і другі, схожі на букву Л, потім синій козацький бешмет[140], що пошив собі Іван Никифорович літ тому з двадцять, коли був налагодився вступити до міліції та вже й вуса був собі запустив. Нарешті, одно по одному, виткнулась шпага, схожа на шпиль, що стримів у повітрі. Потім замаяли фалди чогось подібного до каптана, трав’янисто-зеленого кольору, з мідними, як п’ятак завбільшки, ґудзиками. З-поза фалд виглянув жилет, облямований золотим позументом, з великим викотом спереду. Жилет незабаром закрила стара спідниця покійної бабуні з кишенями, куди можна було заховати по кавуну. Все те, перемішавшись, немало зацікавило Івана Івановича своїм виглядом, а тим часом сонячне проміння, охоплюючи то там, то там синій чи зелений рукав, червоний обшлаг або частину золотої парчі чи загравши на вістрі шпаги, утворювало з того щось дивовижне, схоже на вертеп, що його возять скрізь по хуторах мандрівні пройдисвіти. А надто, коли юрба, стиснувшись докупи, дивиться на царя Ірода в золотій короні чи на Антона, що веде козу; за вертепом вищить скрипка; циган бринькає руками на губах замість барабана, а сонце заходить, і свіжа, погожа південна ніч непомітно горнеться щільніше до свіжих плечей та грудей огрядних хуторянок. Незабаром стара вилізла з комори, крекчучи й тарабанячи на собі старовинне сідло з поодриваними стременами, з витертими ремінними чохлами на пістолі, з чепраком[141], колись ясно-червоного кольору, шитим золотом та поцяцькованим міддю.

«Ото дурна баба! — подумав Іван Іванович, — вона ще, чого доброго, витягне і самого Івана Никифоровича провітрити!»

І справді: Іван Іванович не зовсім помилився, отак міркуючи. Хвилин за п’ять з’явилися китайкові шаровари Івана Никифоровича і зайняли собою майже половину подвір’я. По тому винесла вона ще шапку та рушницю.

«Що воно за знак? — подумав Іван Іванович, — ніколи я не бачив рушниці в Івана Никифоровича. Що ж це він? стріляти не стріляє, а рушницю держить! Нащо вона йому? А штучка славна! Я давно хотів собі придбати таку. Дуже мені хочеться мати в себе оцю рушничку; я люблю побавитися рушничкою».

— Гей, бабо, бабо! — гукнув Іван Іванович, киваючи пальцем. Стара підійшла до тину.

— Що це в тебе, бабусю, таке?

— Адже бачите, рушниця.

— Яка рушниця?

— А хто його знає, яка! Коли б вона була моя, то я б, може, й знала, з чого вона зроблена, а то вона панська.

Іван Іванович устав, почав оглядати рушницю з усіх боків і забув докорити бабі за те, що вона вивісила її разом зі шпагою провітрювати.

— Вона, певне, залізна, — казала далі стара.

— Гм! залізна. Чому ж вона залізна? — казав сам до себе Іван Іванович. — А давно вона в пана?

— Може, й давно.

— Гарна штучка! — вів далі Іван Іванович. — Я випрошу її. Що він має з нею робити? або виміняю на що-небудь? А що, бабусю, вдома пан?

— Вдома.

— Що він? лежить?

— Лежить.

— Ну, гаразд; я зайду до нього.

Іван Іванович одягся, взяв у руки сукувату палицю од собак, бо в Миргороді їх куди більше трапляється на вулиці, аніж людей, і пішов.

Хоч Іван Никифорович та Іван Іванович жили подвір’я з подвір’ям і можна було перебратись з одного подвір’я на друге, перелізши через тин, проте Іван Іванович пішов вулицею. З тієї вулиці треба було звернути в завулок, такий вузький, що коли, бува, з’їдуться там два однокінні візки, то вже годі розминутись; так і стоять, аж поки, вхопивши за задні колеса, не розтягнуть їх того туди, а того туди, на іншу вулицю кожного. А вже піший, то вбереться було мов у квітки, в реп’яхи, що ростуть по обидва боки коло тину. На цей завулок з одного боку виходила повітка Івана Івановича, а з другого — комора, брама та голубник Івана Никифоровича.

Іван Іванович підійшов до брами, забряжчав клямкою: по той бік знявся собачий гавкіт; та різномаста зграя