Читати книгу - "Симпатик"

Я відірвався від грудей матері, затулив вуха руками. Я не хотів більше це чути, але був німий, і мати продовжувала говорити. Я не хотів більше бачити, однак, навіть коли заплющив очі, бачив перед собою картинки.

— Він навчив мене слова Божого, — сказала мати, — і я навчилася читати й рахувати, вивчаючи Біблію і запам’ятовуючи десять заповідей. Ми читали, сидячи поряд за його столом, у світлі лампи. І одного вечора… Але бачиш, саме тому ти не неприродний, дитя моє. Тебе прислав сам Господь, бо Господь ніколи б не дозволив статися тому, що сталося між мною та твоїм батьком, якби в його Великому Плані не було для тебе ролі. Я в це вірю, і ти теж маєш вірити. Ти маєш Призначення. Пам’ятай, що Ісус омив ноги Марії Магдалини і запросив до себе прокажених, і встав проти фарисеїв та влади. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони, а ти один з лагідних, сину.

Якби мати бачила мене тепер, над дітьми огрядного майора, чи вона досі вважала б мене одним з лагідних? А ці сплячі діти, скільки вони не усвідомлюватимуть провини, яку вже несуть, за ті гріхи й злочини, що їм судилося скоїти? Чи могло бути таке, що кожен з них, коли вовтузився біля материних грудей, не прагнув у своєму маленькому серці, хоча й недовго, щоб другий зник? Але вдова не чекала на відповіді до цих запитань, коли стояла поряд зі мною і споглядала дива свого лона. Вона чекала, що я бризну на них святою водою беззмістовних компліментів — це необхідне хрещення я неохоче зробив і так порадував удову, що вона наполягла на тому, щоб зготувати мені обід. Мене не треба було надто переконувати, зважаючи на мою постійну дієту із заморожених страв, і я швидко зрозумів, чому огрядний майор під крильцем її любові став ще товстішим. Її яловичі відбивні були незрівнянні, смажені паростки берізки нагадали те, як готувала моя мати, а зимовий суп з дині заспокоїв мою винувату тривогу. Навіть білий рис був пухнастіший, ніж я зазвичай їв, — так відчувається перина з гусячого пуху після того, як роками спиш на синтетичному матраці.

— Їжте! Їжте! Їжте! — вигукувала вона, й у цій команді неможливо було не чути материн голос, що заохочував мене до того ж, байдуже, яким пісним був наш обід. Тож я їв, аж поки мало не луснув, а коли закінчив, жінка наполягла на тому, що на тарілці ще лишилося печиво.

Після того я поїхав до найближчої крамниці алкоголю, іммігрантського закладу, яким керував незворушний сикх з разючими закрученими вусами, що мені ніколи не світило відростити. Купив «Плейбой», пачку «Мальборо» та надзвичайно, зворушливо прозору пляшку «Столичної». Ця назва відгонила Леніним, Сталіним та Калашніковим, і мені стало трохи краще на загальному тлі моїх капіталістичних утіх. Горілка була одна з трьох совєтських речей, придатних для експорту, не враховуючи політичних вигнанців. Інші дві — зброя та література. Зброєю я професійно захоплювався, а от горілку й літературу любив. Російський роман дев’ятнадцятого століття та горілка ідеально пасували одне до одного. Якщо читати роман, водночас потягуючи зі склянки, це і пияцтво виправдовує, і роман з горілкою здається коротшим, ніж насправді. Я б повернувся до крамниці, щоб купити ще й книжку, але замість «Братів Карамазових» там було повно коміксів про сержанта Рока.

Саме тоді, вагаючись на стоянці й пригорнувши до себе паперовий пакунок зі скарбами, я помітив таксофон. Мене охопило бажання подзвонити Софії Морі. Я відкладав це з якихось збочених причин, вдаючи важкодоступного, хоча вона і гадки не мала, де саме до мене доступатися. Однак вирішив не витрачати монету на дзвінок, застрибнув у своє авто і поїхав через величезний Лос-Анджелес. Я відчув певний мир, розплатившись з удовою огрядного майора, і тепер, коли мчав по шосе, майже порожньому в цю пообідню годину, почув, як привид майора пирхає мені на вухо. Я припаркувався на сусідній від квартири міз Морі вулиці й узяв з собою скарби у паперовому пакеті, однак «Плейбой» лишив на задньому сидінні для привида майора, розгорнувши його на розвороті з Міс Червень, яка звабливо розляглася на сіні, вбрана лише в ковбойські чоботи та шийну хустку.

Район, де мешкала міз Морі, лишився таким само — бежеві будинки з прісними накладками газонів та сірі багатоквартирні будови зі своїм шармом, властивим армійським баракам. У її квартирі горіло світло, багряні завіси були запнуті. Коли вона відчинила двері, перше, що я помітив, було її волосся — відрощене до плечей, вже не завите, а випрямлене, так що вона здавалася молодшою, ніж я пам’ятав. Це враження підкріплював її простий одяг, чорна футболка та сині джинси.

— Це ти! — вигукнула вона, розкривши мені обійми.

Коли ми обнялися, все повернулося до мене — дитячий тальк замість парфумів, її досконала температура тіла, маленькі, плюшеві груди, зазвичай затиснені в бюстгальтери з достатньою для зберігання крихких речей кількістю поролону, але зараз вільні.

— Чому не подзвонив? Заходь.

Жінка затягнула мене до знайомої, мінімалістичної квартири, обладнаної в дусі революційного самозречення, яке вона шанувала у подобі Че Ґевари та Го Ші Міна, чоловіка, який подорожував порожняком. Найбільші за розміром меблі в її квартирі — розкладний футон у вітальні, на якому зазвичай сиділа її чорна кішка. Кішка завжди трималася подалі від мене, не зі страху чи поваги, бо, коли ми з міз Морі кохалися, вона сиділа на нічному столику й оцінювала мою роботу презирливими зеленими очима, час від часу простягаючи лапу й вилизуючи між кігтями. Кішка була тут, однак не на самому футоні. Натомість вона лежала на колінах у Сонні, що сидів там, підгорнувши під себе босі ноги. Він сконфужено посміхнувся, проте так і випромінював ауру власника, коли зігнав кішку з колін і підвівся.

— Радий знову тебе бачити, старий друже, — сказав Сонні й простягнув мені руку. — Ми з Софією часто говоримо про тебе.

Розділ 13

І чого я міг чекати? Мене не було сім місяців, я жодного разу не зателефонував, обмежившись кількома листівками. А міз Морі не