Читати книгу - "Симпатик"

була віддана ані моногамії, ані чоловікові, тим паче — одному конкретному чоловікові. Свої смаки вона проголошувала через найвидатнішу оздобу своєї вітальні — книжкові полиці, що гнулися, наче спини кулі[64], під вагою Сімони де Бовуар, Анаїс Нін, Енджели Дейвіс та інших жінок, які боролися з Жіночим Питанням. Західні чоловіки, від Адама до Фройда, також ставили це питання, хоча в них воно звучало як «Чого хоче жінка?». Принаймні вони хоч це розглядали. Мені тільки тоді подумалося, що ми, в’єтнамські чоловіки, ніколи й не намагалися питати, чого хоче жінка. Я не мав ані найменшого уявлення про те, чого хоче міз Морі. Можливо, я б хоч щось розумів, якби прочитав ці книжки, але все, що я про них знав, це короткий зміст на суперобкладинці. Інтуїція підказала мені, що Сонні таки прочитав якісь з них, повністю, і сівши поряд з ним, я відчув, як анафілактична реакція на його присутність поколює мені шкіру, цей прорив ворожості, запаленої його привітною усмішкою.

— Що там у тебе? — запитав Сонні, киваючи на паперовий пакет на моїх колінах.

Міз Морі пішла по ще один келих для вина. Два вже стояли на низенькому столику, разом з відкоркованою пляшкою червоного, штопором, на якому досі стирчав корок, скривавлений вином, та лежав фотоальбомом.

— Сигарети, — відповів я, витягаючи пачку. — І горілка.

Вибору я не мав — мусив запропонувати Сонні горілки, яку він показав міз Морі, щойно та повернулася з кухні.

— Не варто було, — бадьоро сказала вона, ставлячи пляшку поряд з вином. Прекрасна, прозора «Столична» зберігала суто російську стійкість, поки ми мовчки дивилися на неї. Кожна повна пляшка алкоголю несе в собі певну ідею, сюрприз, про який дізнаєшся тільки тоді, як вип’єш її. Я планував прочитати повідомлення від цієї пляшки разом з міз Морі, вони з Сонні це розуміли, тож ми цілком могли б так і сидіти там, обтікаючи крижаними водами ніяковості, якби не ласка міз Морі.

— Так завбачливо з твого боку, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що сигарети майже скінчилися. Я візьму одну, як ти не проти.

— То як твоя подорож на Філіппіни? — спитав Сонні.

— Я хочу все про неї почути, — додала міз Морі, наливаючи мені вина й освіжаючи їхні келихи. — Завжди хотіла туди з’їздити, бо мій дядько постійно розповідав про те, як був там під час війни.

Я розкрив пачку, запропонував їй сигарету, взяв одну для себе і завів свою вже добре завчену історію. Кішка позіхнула з королівською зневагою, знову залізла на коліна Сонні, витягнулася там, глузливо вишкірилася на мене й заснула від нудьги. У мене склалося тверде враження, що Сонні та міз Морі моя розповідь цікавила хіба що трохи більше, поки вони слухали, палили мої сигарети й ставили ввічливі запитання. Мені, пригніченому, навіть не стало духу розповісти їм про те, що я мало не помер, і моя розповідь обірвалася без кульмінації. Я помітив фотоальбом, розгорнутий на сторінці з чорно-білими світлинами, що зображали сцени з життя середнього класу за пару десятиліть до нашого часу: батько та мати вдома, у кріслах з мереживними накидками, їхні сини та дочки грають на піаніно, плетуть, збираються за обіднім столом, вбрані за модою тридцятих років.

— Хто вони? — спитав я.

— Це моя родина, — відповіла міз Морі.

— Твоя родина?

Відповідь приголомшила мене. Звісно ж, я знав, що у міз Морі була родина, однак вона рідко говорила про них і вже точно ніколи не показувала мені фотографій. Я знав лише, що вони жили далеко на північ звідси, в одному з припалих пилом, спекотних містечок долини Сан-Хоакін.

— Це Бетсі, а це Елеанор, — сказав Сонні, схиляючись, щоб вказати на відповідні обличчя. — Ось Джордж та Ейб. Бідолашний Ейб.

Я глянув на міз Морі, що спокійно потягувала своє вино.

— Він помер на війні?

— Ні, — відповіла вона. — Він відмовився йти воювати. Натомість його відправили до в’язниці. Він досі злиться. Не те, щоб приводу не було, я б, певно, теж злилася, якби була на його місці, бозна. Просто хотілося б, щоб він був трохи щасливіший. Війна вже тридцять років як скінчилася, а він усе ще живе нею, хоча й не воював.

— Воював, — заперечив Сонні, — тільки вдома. Хто може його звинуватити? Уряд відправляє його родину до табору, а тоді просить його воювати за рідну країну? Я б страшенно лютував.

Тепер нас трьох розділяла завіса диму. Ледь помітні вихори наших думок здійнялись у повітря, прозорі, однак цілком матеріальні, й на якусь мить мій привид зависнув над головою Сонні.

— Де Ейб тепер? — спитав я.

— У Японії. Не те, щоб там він був щасливіший, ніж тут. Коли війна скінчилась і його звільнили, він вирішив повернутися до свого народу — так усе його життя казали білі люди, хоча він і народився тут. Тож він поїхав і дізнався, що люди в Японії теж не вважали його своїм. Для них він — один з нас, для нас — один з них. Ні те, ні се.

— Може, наш завідувач кафедри міг би йому допомогти.

— Господи, сподіваюся, це ти так жартуєш, — сказала міз Морі.

Звісно ж, я жартував, однак просто збився з ритму, як небажаний партнер у цьому складному ménage àtrois[65]. Я заспокоїв себе, прикінчивши своє вино. Коли подивився на пляшку, побачив, що вона спорожніла.

— Хочеш горілки? — спитала міз Морі.

Її погляд обтяжувало спочуття, що подають лише трохи теплим. Бажання заповнило підвалини мого серця, й усе, що я міг — лише мовчки кивнути. Вона пішла на кухню і принесла чисті склянки для горілки, поки ми з Сонні сиділи в ніяковій тиші. Налита горілка була така ж гостра й чудова, як я її уявляв, саме той розчинник для фарб, яким варто мити брудні, вкриті лушпайками стіни своїх нутрощів.

— Може, якось поїдемо до Японії, — сказав Сонні. — Я б хотів познайомитися з Ейбом.

— Я б теж хотіла вас познайомити, — відповіла міз Морі. — Він боєць, як і ти.

Горілка чудово сприяє відвертості, особливо якщо пити її з льодом, як я. Горілка з льодом така прозора, чиста, сильна, що спонукає тих, хто її п’є, бути такими ж. Я проковтнув рештки своєї порції, готуючись до стусанів, яких було не уникнути.

— Мене ще з нашого навчання дещо дивувало, Сонні. Ти завжди говорив про те, як ти віриш у людей та революцію. Чула б ти його, міз Морі. Він такі промови виголошував.

— Я б хотіла їх