Читати книгу - "Симпатик"

— Але якби ти їх чула, ти теж спитала б себе, чому він не повернувся і не бився за революцію, в яку так вірив. Чи чому він не повернеться туди тепер, щоб стати частиною народу та революції завтра? Навіть твій брат Ейб відсидів у в’язниці і повернувся до Японії за те, у що вірив.

— І подивися, до чого це його довело.

— Я просто хочу від тебе відповіді, Сонні. Ти досі тут, бо кохаєш міз Морі? Чи ти досі тут, бо тобі страшно?

Він поморщився. Я вдарив його туди, де боліло, в сонячне сплетіння совісті, вразливе в усіх ідеалістів. Роззброїти ідеаліста було просто. Треба було лише спитати, чому ідеаліст не на передньому фронті тієї конкретної битви, яку він обрав для себе. Це було питання відданості, хоча він цього не знав, але я був відданий і знав це. Сонні, присоромлений, опустив очі на свої босі ноги, однак, з якоїсь причини, на міз Морі це ніяк не вплинуло. Вона тільки глянула на нього з розумінням, а коли повернулася до мене, в її очах було не тільки спочуття, я побачив там і дещо інше — жаль. Саме час було зупинитись і піти красиво, однак горілка, що не так швидко просочувалась у забиту раковину підвалин мого серця, підштовхнула мене пливти далі.

— Ти завжди з таким захопленням говориш про народ, — сказав я. — Якщо так уже хочеш бути з народом, то їдь додому.

— Його дім тут, — сказала міз Морі. Ще ніколи я не хотів її так сильно, як зараз, коли вона палила сигарету й відбивалася. — Він тут, бо тут теж є частина вашого народу. Є робота, яку варто робити з ними і для них. Ти не розумієш? Хіба ж твій дім тепер не тут теж?

Сонні поклав руку їй на плече і сказав:

— Софіє. — У мене в горлі встав клубок, який я не міг проковтнути, дивлячись, як вона накриває його руку своєю. — Не захищай мене. Його правда.

Моя правда? Ніколи раніше не чув, щоб він казав щось подібне. Я мав би радіти, однак ставало все зрозуміліше, що я не міг сказати нічого такого, що переконало б міз Морі відвернути серце або розум від Сонні.

Він допив решту своєї горілки і сказав:

— Я прожив у цій країні вже чотирнадцять років. Ще кілька років, і вийде, що тут я провів стільки ж часу, скільки на нашій батьківщині. Я не мав таких намірів. Приїхав сюди, як і ти, вчитися. Добре пам’ятаю, як прощався з батьками в аеропорту і обіцяв, що повернуся й допомагатиму нашій країні. Я закінчу американський університет, матиму найкращу освіту, яку світ може запропонувати. Я використовуватиму ці знання, допомагаючи нашому народові звільнитися від американців. На це я сподівався.

Сонні простягнув свою склянку міз Морі, вона налила йому подвійну порцію. Трохи відпивши, він повів далі, дивлячись кудись між мною та нею.

— Я дізнався, проти своєї волі, що неможливо жити серед чужих людей і не змінитися від цього. — Він покрутив горілку в склянці й прикінчив одним великим ковтком. — Зрештою, іноді я почуваюся іноземцем сам для себе. Визнаю`, я боюся. Визнаю` своє боягузтво, своє лицемірство, свою слабкість і свій сором. Визнаю`, що ти кращий за мене. Не погоджуюся з твоїми політичними поглядами, я їх зневажаю, однак ти повернувся додому, коли мав вибір, і бився за те, у що вірив. Ти стояв за своїх людей так, як ти це бачив. За це я тебе поважаю.

Мені аж не вірилося. Я змусив його зізнатись у своїх невдачах, здатись. Я переміг у суперечці з Сонні, в наші студентські роки у мене це ніколи не виходило. То чому ж міз Морі горнеться до його руки і шепоче щось лагідне?

— Все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, як ти почуваєшся.

То все гаразд? Я мусив випити ще.

— Поглянь на мене, Сонні, — говорила далі міз Морі. — Хто я така? Секретарка білого чоловіка, який вважає, що робить мені комплімент, коли називає мене міс Батерфляй[66]. Чи ж я протестую і кажу йому згинути в пеклі? Ні. Я всміхаюся, мовчу і далі друкую. Я не краща за тебе, Сонні.

Вони дивились одне одному в очі так, наче мене зовсім не існувало. Я налив горілки нам усім, однак пив сам. Та моя роль, яка була мною, сказала: «Я люблю тебе, міз Морі». Ніхто цього не чув. Вони чули лиш те, що сказала та роль, яку я грав:

— Ніколи не пізно боротися, правда ж, міз Морі?

Це зруйнувало магію. Сонні знову подивився на мене. Це було якесь інтелектуальне дзюдо, що розвернуло мій удар на мене ж самого. Однак він не показував тріумфу, як зробив би це в наші юні роки.

— Ні, боротися ніколи не пізно, — сказав він, тверезий, попри випите вино й горілку. — У цьому ти правий, друже мій.

— Ага, — погодилася міз Морі.

Від того, як вона повільно видихнула це слово, як дивилася на Сонні з тією ненаситною увагою, якої ніколи не приділяла мені, як обрала саме це слово, замість «так», я остаточно зрозумів, що між нами все скінчилось. Я переміг у суперечці, однак, як і в студентські роки, публіка обрала його.

Генерал теж вважав, що боротися ніколи не пізно, як я і доповів у наступному листі до паризької тітки. Він знайшов відокремлений шмат землі на повних сонця пагорбах зі східного краю Лос-Анджелеса, біля віддаленої індіанської резервації, для тренування та маневрів своєї армії, що саме народжувалася. Близько двох сотень чоловіків їхали по шосе через передмістя та прилеглі містечка до цієї смуги порослої чагарником землі, де в минулому цілком могли ховати своїх жертв гангстери. Наше зібрання було не таке вже й дивне, як могло здатися. Ксенофоб побачив би групу іноземців у камуфляжі, які займаються муштрою та спортивними вправами, і цілком міг би уявити, що це — передова група нечестивого азійського вторгнення на американські землі, Жовта Загроза для Сполучених Штатів, диявольська мрія Мінга Безжального[67]. Нічого подібного. Готуючись до вторгнення на нашу нині комуністичну батьківщину, люди Генерала насправді перетворювалися на нових американців. Зрештою, ніщо не могло бути більш американським за те, щоб вимахувати зброєю, зобов’язавшись померти за свободу та незалежність, хіба що вимахування зброєю, щоб відібрати свободу та незалежність у когось іншого.

Спочатку Генерал зібрав цих чоловіків у власному ресторані,