Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Я складала, - відповіла Ольга. - Великий лицарський замок.

- О, це цікаво! І я складав, - зрадів капітан Гавриленко. - Космос. Де манюсінькі зірочки. Скласти дуже важко, майже неможливо. Аж на тисячу п'ятсот частинок порізали, басурмани! І тисячі хвилин роботи! Перетасовка, нерви, втрата частинок пазлів - і щасливе їх віднайдення! І щастя, радість, коли завершив і сфотографував! Ну, ви мене розумієте, як ніхто інший! - ласкаво поглянув на Олю капітан. - Саме так і зі злочином. Коли ти його розкриваєш і починаєш складати докупи пазли всієї картини, яка відбулася… А ось і наші головні герої! - кивнув Василь Никифорович на двері залу.

Заворожені його розповіддю про пазли, ми навіть не почули, як до хати поліцейські привели спочатку Реста, котрий сердито глипнув на мене, потім на Максима, набурмосився і сів на стілець, котрий поліцейський приніс із вітальні. За ним Євген увів до залу і справді Володимира, який вже отямився від удару Макса, був без капюшона і зиркав на всіх зі злістю. Де й поділося нашарування його інтелігентності, яка так мене вчора зачарувала! Був схожим на злого вовка, що потрапив у капкан. Руки в кайданках тримав попереду. Його теж всадовили на стілець у залі. 

І тоді весь зал у бабусиній хаті став заповнений людьми. Один із поліцейських, якого капітан Гавриленко назвав Кузьмою, стояв за спинкою стільця Реста і тримав у руках смартфон, напевно, записував все, що тут відбувалося. А Євген сів на стілець поруч із Володимиром. Теж, мабуть, стежив за ним. Те, що Євген виявився поліцейським, було для мене несподіванкою, але щасливою, бо саме завдяки йому мене було врятовано. Надворі двоє поліцейських патрульних палили, поглядаючи на хату. 

Лише капітан Гавриленко залишився в залі стояти, але він, як я зрозуміла, хотів керувати процесом дізнання і тому, наче натхненний митець, зупинився перед пазлом скоєного злочину і почав складати його докупи…