Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

міцно зшита одежа. Огляд великих шухляд задовольнив його цілком, і він перейшов до огляду маленьких шухлядок; у правій шухлядці (де стирчав ключ) він надибав на невеличку замкнену скриньку; він її потрусив і почув у ній солодкий брязкіт монет, що його дуже задовольнило. Скриньку він поставив назад, гордо повернувся на своє старе місце до каміна, сів і твердо промовив: «Я це зроблю». Ознаймивши цей вирок, він хвилин із десять жартівливо хитав головою, мов вимовляючи собі за свої пустоти, а потім з великою цікавістю і з помітним задоволенням почав оглядати в профіль свої ноги.

Містер Бембль застиг у цьому сумирному спогляданні, коли це раптом двері розкрилися і до кімнати влетіла схвильована засапана місіс Корней; вона в нестямі впала на стілець край каміна, затуливши однією рукою очі, а другою схопившись за серце.

– Місіс Корней, що з вами? Що сталося?! – скрикнув сторож, схиляючись над удовицею. – Прошу вас, кажіть, кажіть, я, я стою мов… – він хотів сказати «мов на шпильках», але в своєму зворушенні забув, як це говориться, і сказав «мов на пляшках».

– О, містере Бембль, я так знервувалася, так знервувалася… – простогнала господиня.

– Знервувалися? – обурився містер Бембль. – Хто, хто ж посмів?.. А-а, я знаю, це все ті негідні старці, – збагнув він і велично випростав свій стан.

– Згадати страшно, – здригнулася нервова леді.

– То не думайте про це, моя пані.

– Не можу, несила…

– То випийте чогось, – ніжно порадив він, – може, цього вина?

– О ні, ні за що в світі! – жахнулася вона. – Я повік не змогла б… Краще – ось там угорі, праворуч… ох… – Нещасна жінка показала на буфет і почала боротися з нападом спазмів, що здушили їй груди.

Містер Бембль підскочив до буфета, схопив з полички зелену пляшку, налляв якоїсь рідини й підніс чашку до уст болящої.

– Тепер трохи легше, – мовила місіс Корней, відпивши половину, й відкинулася на спинку крісла.

Зворушений містер Бембль звів з глибокою вдячністю до неба свої очі, потім опустив їх до чашки, підніс чашку до носа й понюхав.

– М’ятна есенція і трошечки… ще чогось… покуштуйте, – тихо промовила господиня і ніжно всміхнулась.

Містер Бембль недовірливо сьорбнув цілющі ліки, облизав губи, ще раз покуштував і поставив на стіл вже зовсім порожню чашку.

– Це дуже допомагає, – мовила місіс Корней.

– Так, дуже допомагає, моя пані, – згодився він, підсунув до неї ближче свого стільця й ніжно спитав, що саме її так схвилювало.

– Дурниці… Я просто нервове, безглузде, слабке створіння, – відповіла вона.

– Слабке створіння! Так ви слабке створіння, місіс Корней? – перепитав містер Бембль і ще ближче підсунувся до неї.

– Ми всі слабкі створіння, – узагальнила вона свою відповідь.

– Так, ми всі такі, – зітхнув сторож і захотів довести на практиці свої останні слова; перенісши свою ліву руку, що лежала перед тим на спинці стільця місіс Корней, на зав’язку її фартуха й обвиваючи по цій лінії її стан. – Ми всі слабкі створіння, – мовив він удруге.

Місіс Корней зітхнула.

– Не зітхайте, – попрохав її містер Бембль.

– Ох, неспромога мені, – і вона зітхнула ще раз.

– Яка у вас затишна кімнатка, – провадив сторож, озираючись навколо. – Якби до цієї кімнатки ще одну, то був би рай земний.

– Для однієї особи це було б забагато, – прошепотіла вдовиця.

– Але ж не для двох? Правда, місіс Корней? – ніжно, дуже ніжно спитав він.

Вона схилила на груди свою голову; він теж схилив свою, щоб зазирнути їй в самі очі, вона ж, як годиться цнотливій жінці, відвернулась від нього і простягла свою руку, щоб витягти з кишені носовика, та несподівано, ненароком рука її опинилась у його руці.

– Вугілля ви одержуєте задурно? – спитав сторож, ніжно стискаючи цю білу ручку.

– Так, і свічки теж, – одказала господиня, несміливо відповідаючи на жагучий його потиск.

– Опалення, освітлення і квартира казенні… О, місіс Корней, ви – янгол!.. – скрикнув містер Бембль.

Удовиця не могла довше боротися з вибухом таких почуттів; вона впала в обійми свого гостя, а той, схвильований, розчулений, вліпив палкий поцілунок у самий кінчик її цнотливого носа.

– Ви парафіяльний ідеал! – скрикнув із запалом містер Бембль. – А чи знаєте ви, моя чарівнице, що містерові Славту значно погіршало сьогодні?

– Так, знаю, – соромливо відповіла місіс Корней.

– Лікар каже, що він і тижня не виживе, – провадив сторож, – він, як вам відомо, завідує нашим притулком; після його смерті відкривається вакансія, а вакансію треба буде кимсь заповнити. О, місіс Корней, яке майбутнє простилається перед нами! Яка щаслива нагода з’єднати наші серця й господарства!

Місіс Корней схлипнула.

– Одне слово, – мовив містер Бембль, схиляючись до соромливої красуні, – одне малесеньке, манюпусіньке слівце, моя жадана місіс Корней…

– Та-а-ак, – зірвалося з її уст ледве чутне зітхання.

– Іще одне останнє, – провадив сторож, – візьміть у руки на одну хвилиноньку свої ніжні почуття і скажіть – коли?

Місіс Корней двічі намагалася відповісти й двічі не спромоглася. Нарешті вона набралася духу, обвила руками шию містера Бембля і, прошепотівши, що згодна, коли він схоче, назвала його своєю «куріпочкою».

Дійшовши такої любої й щасливої згоди, молоді зміцнили її другою чашкою м’ятної мікстури, конче потрібної, щоб утишити збурені почуття нареченої, і тоді нарешті місіс Корней оповіла містерові Бемблеві про смерть старої богаділки.

– Гаразд, по дорозі додому я вже зайду за одним заходом до Соуерберрі і скажу, щоб він завтра вранці надіслав усе, що треба, – мовив містер Бембль, сьорбаючи м’ятну есенцію. – Невже ж це вас налякало так, моя пташко?

– О ні, це пусте, мій любий, – уникливо відповіла місіс Корней.

– Ні, щось таки мусило бути, моя зіронько, – напосідав на неї містер Бембль, – невже ви не скажете цього своєму старенькому?

– Не тепер, може, колись іншим разом, – одказала господиня, – хай коли ми вже поберемось.

– Коли поберемось! – спалахнув сторож. – Ага, це, мабуть, якась нахабна образа з боку когось із богадільців чоловічої статі?

– Ні, ні, любий! – похапцем заспокоїла його вдовиця.

– Я не можу подумати, щоб хтось з них посмів звести свої мужичі очі на це янгольське личенько…

– О ні, з них ніхто не посміє, коханий…

– Так, хай краще стережуться! – прошепотів містер Бембль і стиснув кулаки. – Хай тільки хтось із наших парафіян, або й непарафіян, спробує це зробити – і я скажу йому, що вдруге він цього не зробить.

Без відповідної жестикуляції ці слова могли б здатися не дуже втішним компліментом, але свою погрозу містер Бембль зміцнив такими завзятими палкими рухами, що місіс Корней цілком розчулилась і з захватом скрикнула, що він її «голубочок».

Після