Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

цього «голубочок» підняв коміра, одягнув свого трикутного капелюха й, стиснувши майбутню подругу свого життя ще раз у ніжних обіймах, подався знову на боротьбу з північним вітром; але попереду завітав ще на кілька хвилин до чоловічої половини, щоб нагнати холоду на богадільців і переконатися, чи він зможе з належною твердістю виконувати обов’язки завідувача. Заспокоївшись щодо цього, містер Бембль вийшов на вулицю з легким серцем і, сповнений найсолодших мрій про своє блискуче майбутнє, дійшов так аж до майстерні трунаря.

Цього вечора подружжя Соуерберрі було запрошене кудись на вечерю, і майстерня залишилася на Ноя, а як він не мав нахилу до фізичних вправ (за винятком двох функцій – їсти й пити), то майстерня стояла досі відчинена, хоча замикати її вже був давно час. Містер Бембль постукав кілька разів ціпком по прилавкові, але ніхто не відгукнувся; тоді він вирішив зазирнути крізь віконце до маленької задньої кімнатки, звідки падав сніп світла, і коли він побачив те, що там діялось, то аж похолов.

Стіл було застелено білим обрусом, і все було готове до вечері: хліб, масло, склянки, тарілки, пляшка вина і жбан портеру. На чільному місці, перекинувши ноги через бильце крісла зі складним ножем в одній руці й здоровезною партикою хліба з маслом у другій, недбало розвалився Ной. Біля нього близенько стояла Шарлотта й витягала йому з діжечки устриці, які він глитав з неймовірною пожадливістю. Занадто червоний ніс цього джентльмена і вперте кліпання правого ока свідчили про те, що він був трохи напідпитку. Цей симптом стверджувала ще та ненажерливість, з якою ковтав він одну по одній слизькі холодні устриці; очевидячки, його дійсно сушив якийсь невгасимий внутрішній пал, і вони трохи заспокоювали його.

– Ось іще одна, кругленька, тлуста, Нойчику-голубчику, – вмовляла його Шарлотта, – покуштуй її – тільки оцю останню.

– Чудесна це річ – устриці! – зауважив Ной, ковтаючи устрицю. – Який жаль, що від них починає нудити, – правда, Шарлотто?

– Так, це просто жорстоко, – відповідала Шарлотта.

– Еге, – згодився Ной, – а хіба ти не любиш устриць?

– Не дуже, я більше люблю дивитися, як ти їх їси, моє серденько.

– Диви! Як чудно, – замислено промовив Ной.

– Ось із’їж іще цю, глянь, яка сита, вгодована, – пригощала його Шарлотта.

– Більше не подужаю ніяк – шкода! – відповів Ной. – А ходи-но сюди, Шарлотто, – дай поцілую.

– Що?! – скрикнув тут Бембль, вдираючись до кімнати: йому вже урвався терпець. – Ану повтори-но ще раз, що ти сказав!

Шарлотта вискнула й затулила лице фартухом, а містер Клейполь, спустивши на превелику силу ноги на землю, з жахом витріщив на сторожа свої п’яні затуманені баньки.

– Ану скажи це ще раз, паскудне ледащо! – звелів містер Бембль. – Як ти смієш говорити такі речі? А як смієте потурати цьому ви, срамотнице, гульвісо! Цілувати її! Пхе!

– Я не хотів її цілувати, – пробелькотав Ной, – вона завжди лізе до мене сама з поцілунками і не питає, чи це мені до вподоби.

– Ноє, побійтесь Бога! – з докором скрикнула Шарлотта.

– Еге, еге, вона завжди до мене лізе, – провадив Ной, – вона мені не дає проходу… містере Бембль… вона мене завжди лоскоче за підборіддя… і… чіпляється з своїми любощами.

– Годі! – суворо обірвав його містер Бембль. – Ідіть до кухні, дівчино, а ти, Ною, замкни крамницю і гляди – не смій ані слова пискнути, поки не повернеться хазяїн, а як він прийде, то перекажеш йому, що містер Бембль казав надіслати завтра вранці труну для богаділки. Чуєш? – Цілуватись! – обурився він знову, здіймаючи до неба руки. – Простий люд у нашій парафії дійсно так розпаскудився і угрузнув так глибоко в мерзоту, що просто жах пройма! Жах! Жах! Якщо парламент не зверне на це своєчасно уваги, країна наша загине, а добролюбність нашого селянства піде за вітром! – З цими словами він вийшов грізно з майстерні – похмурий і величний у своєму гніві.

А тепер, коли ми провели його мало не до самої його хати й переконалися, що всі розпорядження для похорону старої богаділки вже зроблено, пора згадати про малого Олівера й поглянути, чи він ще й досі лежить у канаві, де його залишив Тобі Крекіт.

Розділ XXVIII

Де йдеться про дальші пригоди Олівера

– Щоб вам вовки пельки роздерли! – пробубонів Сайкс, скрегочучи зубами. – Якби я був серед вас, ви б тоді іншої заспівали!

Посилаючи ці прокльони з усією люттю, на яку тільки здатна була його несамовита відчайдушна натура, Сайкс зупинився, поклав пораненого хлопчика собі на коліна й озирнувся на своїх переслідувачів.

Крізь імлисту чорну ніч трудно було розгледіти що-небудь, але десь били на ґвалт, і повітря здригалося од людських криків і гавкотні сусідських розбурканих собак.

– Стій, тварюко! – гукнув Сайкс навздогін Тобі Крекіту, що, завдяки довжині своїх ніг, значно випередив його. – Стій!

Тут Тобі нарешті зупинився, бо не був певен, що він уже поза межами пострілу, він знав, що в такому настрої, як тепер, Сайкс жартувати не буде.

– Підтримай хлопця, – гукнув Сайкс, грізно киваючи рукою на свого товариша. – Сюди!

Тобі ступив кілька кроків назад і придушеним голосом насмілився прошепотіти, що повертатися йому нема охоти.

– Швидше! – гукнув знову Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й витягаючи з кишені пістоля. – Не крути хвостом!

Гамір зростав. Голоси наближались. Сайкс озирнувся ще раз і побачив крізь темряву ночі, що собаки вже перескочили огорожу поля, де він стояв, а за ними якісь чоловічі постаті.

– Все пропало! – гукнув Тобі. – Кидай хлопця і гайда вперед!

З цією прощальною порадою він, ризикуючи краще полягти від кулі товариша, аніж напевно втрапити до рук своїх ворогів, завернув голоблі й кинувся навтікача. Сайкс стиснув зуби, глянув ще раз навколо, прикрив непритомного Олівера плащем і кинувся бігти попідтинню, аби відвернути увагу погоні від того місця, де лежав хлопчик; перед новою огорожею, що несподівано виринула з темряви на його шляху, він на мить зупинився, шпурнув геть набік свого пістоля і зник у чорній млі.

– Гей, гей, сюди! Цю-цю-на! – кричав за ним якийсь тремтячий голос. – Нептуне, Нептуне, сюди, назад!

Собаки, здається, як і їх господарі, не мали особливого нахилу до спорту цього роду й дуже радо, послухавшись панського наказу, побігли назад до гуртка трьох чоловіків, що добігли вже на цей час до середини відгородженого поля й зупинились тепер на нараду.

– Моя думка, тобто я б сказав навіть мій наказ, повертатися негайно додому, – мовив найгладший.

– А я згоден на все, що скаже містер Джайлз, – додав трохи менший за нього на зріст, але аж ніяк не