Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

Ми пробиралися крізь натовп, тримаючись разом. І Вікторія навіть сама взяла мене за руку, що було досить дивно… Усі були заряджені енергією музики, яка лунала все голосніше, заповнюючи простір навколо. Ліхтарі м’яко освітлювали площу, і я не міг не помітити, як це світло відбивалося в очах Вікторії. Вона час від часу оглядалася довкола, захоплено розглядаючи строкаті вивіски, яскраві гірлянди і людей, які танцювали неподалік сцени.

— Тут справді красиво, — сказала вона, нахилившись трохи ближче до мене, щоб я міг почути. Її голос був теплим, і я ледь не відповів їй чимось занадто особистим, утім стримався.

— Це ще не все, — відповів я, нахилившись ближче також. — В кінці вечора будуть феєрверки. Тобі точно сподобається.

Кірін, який ішов попереду, різко зупинився, і ми ледь не зіткнулися. Він підняв руку, ніби щось демонструючи, і голосно сказав:

— Ось вона, сцена наших мрій!

Перед нами відкрився вид на невеликий майданчик із музикантом. Він стояв у центрі, оточений м’яким світлом прожекторів, а звуки саксофона заповнювали простір. Глибокі, насичені ноти ніби торкалися душі. Люди навколо зупинялися, затамовуючи подих, і я теж відчув, як ця музика проникає глибоко в мене. Я обожнював джаз, і цю атмосферу.

— Це прекрасно, — тихо сказала Вікторія, і я побачив, як її губи розтягнулися в усмішці.

— Здається, це ідеальний момент для романтики, — буркнув Ніно, який стояв поруч. Я закотив очі, утім, всупереч власній іронії, подумав, що він, напевно, має рацію.

— А ти танцюєш? — несподівано запитав я, повернувшись до Вікторії.

— Це залежить від.. — вона трохи нахилила голову, глянувши на мене, та продовжила: — Від того, який ти гарний танцюрист.

— Мабуть, тобі доведеться перевірити, — я простягнув руку, дивлячись їй прямо в очі. Вона завагалася лише на мить, проте все ж поклала свою долоню в мою

Ми рушили ближче до сцени, де кілька пар уже повільно рухалися під ритм музики. Я обережно поклав одну руку їй на талію, а другою тримав її долоню. Я навіть попри свою травму, я маю витерпіти цей легкий дискомфорт, заради цієї насолоди…

На початку Вікторія була трохи скута, але, коли я подивився їй у вічі, здається, це її трохи заспокоїло.

— Ти справді ревнивий? — несподівано запитала вона, посміхаючись кутиками губ. Її голос був тихим, однак я почув його навіть крізь музику.

— Так, — чесно відповів я, усміхаючись. — Але тільки тоді, коли є що втрачати.

Її погляд став м’якішим, і я відчув, як між нами виникла якась невидима нитка, яка тягнула нас один до одного. Ми танцювали повільно, рухаючись у такт музиці, яка наче створювала навколо нас окремий світ.

— Камілло! — гучний голос Кіріна повернув мене до реальності. Він махав нам рукою, вказуючи в інший бік площі. — Кармен каже, там є щось смачне, і вона не перестане говорити про це, поки ми не спробуємо.

— Треба йти? — запитала Вікторія, ледь чутно видихаючи.

— Поки музика не скінчилася — ні, — відповів я, притискаючи її трохи ближче. Утім, все ще на дистанції.

Музика огортала нас, наче теплий плед, і я вперше за довгий час відчув, що момент може тривати вічно. Вікторія все ще трималася трохи насторожено, але її пальці тепліли в моїй долоні, і я відчував, як вона поступово розслабляється.

— Ти завжди так легко знаходиш привід, щоб уникнути друзів? — запитала вона, примружившись. Її голос хоч і був тихим, утім як завжди, з нотками веселощів.

— Лише коли знаходжу щось краще.

Вона закотила очі, але я помітив, як на її обличчі з'явилася ледь помітна посмішка та легкий рум’янець на щоках. Її очі ковзнули в бік сцени, де музикант саме завершив свою композицію. Люди довкола почали аплодувати, і на площі розійшовся гул схвальних вигуків.

— Гаразд, — сказала Вікторія, трохи відступивши, хоча її рука все ще залишалася в моїй. — Твій брат, мабуть, вже злиться, що ми так довго тут.

— Кірін злитиметься? — я скептично підняв брову. — Ніно, можливо, але точно не Кірін. Його терпіння — легендарне. Що ж, ходімо до них, а то Кармен, напевно, вже розробляє план, як роздобути ще більше десертів.

Ми підійшли до нашої компанії, яка зібралася біля ятки з морозивом. Ніно вже активно сперечався з продавцем про кількість кульок, які можна вмістити в один стаканчик. Кармен розсміялася, спостерігаючи за ним, і гукнула до нас:

— Нарешті! Ми вже думали, що ви вирішили зникнути.

— Не зовсім, — відповів я, спокійно поглядаючи на неї. — Ми насолоджувалися моментом. Що тут у вас?

— Морозиво! — оголосив Ніно, гордо тримаючи величезний стаканчик, вщерть наповнений кульками найрізноманітніших кольорів. — Найкраще, що можна знайти на цьому фестивалі.

— Ти впевнений? — я кинув скептичний погляд на його десерт. — Виглядає як художній експеримент, а не їжа.

— Камілло, не ображай мистецтво, — хмикнув Ніно, вдавано ображено. — Хочете?

Вікторія тихо засміялася поруч, а потім підняла руку.

— Я спробую, якщо ти поділишся.