Читати книгу - "Дюна"

Чоловік спинився перед Бароном і відсалютував.

— Коридор чистий, мілорде. Я стояв ззовні, спостерігав. Певно, то отруйний газ. Вентилятори втягують повітря у вашу кімнату з цих коридорів. — Він зиркнув угору на вловлювач отрути. — Ніхто зі слуг не врятувався. Ми вже вичищаємо кімнату. Якими будуть ваші накази?

Барон упізнав голос чоловіка — той викрикував накази. «А цей капрал доволі ефективний», — подумав Харконнен.

— Усі, хто всередині, мертві? — запитав Барон.

— Так, мілорде.

«Що ж, дещо потрібно виправити», — подумав Барон.

— По-перше, — сказав він. — Дозволь привітати тебе, Нефуде. Тепер ти — капітан моєї гвардії. І я сподіваюся, ти добре вивчив урок із долі свого попередника.

Барон дивився, як щойно підвищений вартовий осягає нові знання. Нефуд знав, що тепер йому ніколи не бракуватиме семути.

Офіцер кивнув.

— Мілорд знає, що я повністю присвячу себе його безпеці.

— Так. Гаразд, до справи. Підозрюю, у Герцога щось було в роті. З’ясуй, що саме, як він ним скористався і хто йому допоміг приховати отруту. Вживай усіх заходів…

Харконнен замовк: ланцюг думок розірвав галас, що долинав із коридору позаду нього. Охоронці біля ліфта з нижніх рівнів фрегата намагалися стримати високого полковника-башара, який щойно вийшов із кабіни ліфта.

Барон не міг пригадати полковника-башара: худорляве обличчя, рот — наче розріз ножа, дві чорнильні плями очей.

— Приберіть від мене руки, ви, зграйка трупожерів! — заволав чоловік, відсунувши вбік охоронців.

«Ох, один із сардаукарів», — подумав Барон.

Полковник-башар рушив кроком до Барона, очі якого від страху звузилися до щілинок. Сардаукарські офіцери бентежили його. Здавалося, ніби всі вони — родичі Герцога… Покійного Герцога. А як вони поводилися з Бароном!

Полковник-башар, уперши руки в боки, став за крок від Барона. Охоронець непевно схилився позаду нього.

Барон відзначив відсутність вітання, зневагу в поведінці сардаукара — і його тривога зросла. Тут перебував тільки один їхній легіон — десять бригад, — щоб підсилити харконненівські легіони, але Барон не хотів сам себе дурити. Той один легіон завиграшки міг би повернути проти Харконненів і подолати їх.

— Скажіть вашим людям, щоб вони не перешкоджали мені бачитися з вами, Бароне, — прогарчав сардаукар. — Мої солдати привели до вас Герцога Атріда до того, як я встиг обговорити з вами його долю. Обговорімо це тепер.

«Я не повинен осоромитися перед своїми людьми», — подумав Барон.

— Ну і? — Барон промовив ці слова з холодним контролем і дуже ними пишався.

— Мій Імператор наказав мені переконатися, що його шляхетний кусен помре без страждань, — заявив полковник-башар.

— Таке саме Імператор наказав і мені, — збрехав Барон. — Чи гадаєте ви, що я йому не підкорюся?

— Я маю доповісти Імператорові те, що побачу на власні очі, — відказав сардаукар.

— Герцог уже мертвий, — гарикнув Барон і махнув рукою, жестом демонструючи, що розмову завершено.

Полковник-башар і далі стояв перед Бароном. Жоден його погляд, жоден м’яз не показали, наче він зрозумів, що його відсилають геть.

— Як? — прогарчав він.

«Нічого собі! — подумав Барон. — Це вже занадто».

— Він сам заподіяв собі смерть, якщо вам так цікаво, — сказав Харконнен. — Прийняв отруту.

— Я маю негайно побачити тіло, — відказав полковник-башар.

Барон звів очі до стелі у вдаваному обуренні, а сам тим часом гарячково міркував: «Прокляття! Гостроокий сардаукар побачить кімнату до того, як там приберуть!»

— Зараз же, — гарикнув сардаукар. — Я все побачу на власні очі.

«Цьому не перешкодиш», — збагнув Барон. Сардаукар побачить усе. Він дізнається, що Герцог убив людей Харконнена… Що сам Барон ледь-ледь урятувався. На столі лишилися рештки вечері, а біля нього — мертвий Герцог…

Цьому ніяк не перешкодиш.

— Ви мене не затримаєте, — заричав полковник-башар.

— А вас і не затримують, — відказав Барон, вдивляючись в обсидіанові очі сардаукара. — Я нічого не приховую від Імператора. — Він кивнув Нефудові. — Полковник-башар має побачити все й одразу. Проведи його крізь двері, де ти стояв, Нефуде.

— Сюди, сір, — мовив Нефуд.

Повільно й нахабно сардаукар обійшов Барона, пробиваючи собі плечем шлях крізь натовп охоронців.

«Нестерпно, — подумав Барон. — Тепер Імператор дізнається, як я схибив. Він розцінить це як прояв слабкості».

Пекельно боляче було розуміти, що Імператор і його сардаукари однаково зневажали слабкість. Барон закусив нижню губу, втішаючись думкою, що Імператор принаймні не знає про рейд Атріда на Ґ’єді Прайм і зруйновані там меланжеві склади Харконненів.

Нехай буде проклятий той слизький Герцог!

Барон дивився, як віддалилися їхні спини — пихатого сардаукара і приземкуватого ефективного Нефуда.

«Потрібно все владнати, — подумав Барон. — Доведеться знову поставити Раббана над цією клятою планетою. І ні в чому не обмежувати. Доведеться витрачати харконненівську кров, щоб довести Арракіс до потрібного стану — вони мають бути готові прийняти Фейда-Рауту. Нехай буде проклятий цей Пітер! Дав себе вбити до того, як я використав його до кінця».

Барон зітхнув.

«І потрібно буде одразу ж послати до Тлейлакса по нового ментата. Вони, без сумніву, вже приготували його для мене».

Один із охоронців позаду кашлянув.

Барон повернувся до нього.

— Я голодний.

— Так, мілорде.

— І доки ви чистите ту кімнату й розгадуєте її загадки, я хочу розважитися, — прогримів Барон.

Охоронець опустив очі.

— Якої розваги бажає мілорд?

— Я буду у своїх спальних покоях, — сказав Барон. — Приведи до мене того юнака, що ми купили на Ґамонті, з чарівними очима. Хай його добре накачають. Я не налаштований на боротьбу.

— Так, мілорде.

Барон відвернувся і, підтримуваний силовими підвісками, рушив, хитаючись, у свої покої. «Так, — подумав він. — Того, з чарівними очима, так схожого на юного Пола Атріда».

22

О, моря Каладана,

О, люди Герцога Лето —

Впала його фортеця,

Впала навіки…

Принцеса Ірулан. Пісні Муад’Діба

Пол відчув, як усе його минуле, увесь досвід, який він мав до цієї ночі — усе обернулося на піщаний вир у пісковому годиннику. Обійнявши коліна, він сидів біля матері в маленькому наметі з тканини й пластику — диститенті, — який витягнув, як і одягнений на них зараз фрименський одяг, із рюкзака, залишеного для них у ’топтері.

Свідомість Пола нітрохи не сумнівалася щодо особи того, хто поклав для них фримпакет і спрямував їхній ’топтер саме сюди.

«Юе».

Лікар-зрадник відрядив їх прямісінько в руки Дункана Айдаго.

Крізь прозору стінку диститенту Пол дивився на затінені місяцем скелі, які оточували місцину, де Айдаго їх заховав.

«Ховаюся, наче маля, а я ж тепер Герцог», — подумав Пол. Усвідомлення цього обурювало, однак він не міг заперечити — зараз це наймудріший шлях.

Щось трапилося з його свідомістю цієї