Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Було напрочуд тихо. Як завжди, я мріяв, за що «Язон» і прозвав мене «меланхолійним мрійником». Та зараз я тримався ближче до землі: у мене з голови ніяк не виходило те, що цього вечора відбулося внизу.

Усі неначе змовились, щоб зруйнувати мої останні уподобання й ілюзії. Вже те, що Мардок став солдатом церкви, було огидною пародією на всі мої колишні упадання перед богом. А скнарість батька! Адже він п’є вже чай без цукру і їсть сухий горох, а роздягається в темряві, щоб зекономить газ. А те, що він витворяє із змилками та недогарками свічок, вже є справжнісіньким безумством. Недавно я застав його з цвяхами та шматочками шкіри — він сам собі хотів лагодити взуття.

О,  боже, як ненавидів я гроші! І водночас постійно мріяв роздобути їх, щоб здійснити нарешті свою мрію: вступити до університету.

Бентежило мене і питання, що поставила Кейт. Чому я не тікаю з цього дому? Може, я кволий і боюсь невідомого? Та ні, була тут інша причина — я не хотів покинути дідуся. Адже він, нещасний, пропаде без мене. Отож, незважаючи на все, мені доведеться, видно, киснути в цьому лівенфордському болоті.

Мої думки полинули до Алісон. Яка вона жорстока і холодна в своєму спокої! І хоч я й дуже нудьгував за нею, мені чомусь полізли в голову брехливі розповіді Льюїса про його пригоди з жінками. Пригоди ті були огидні й брутальні, та я вважав себе нікчемним за те, що й досі не зазнав чогось подібного, В романах я читав, що юнаків навчають розуму гарненькі жіночки, коли їхні чоловіки кудись там від’їздять. Я уявив собі таку особу: звичайно, не якусь там кралю, а так собі приємну молодичку, з веселими очима та солодкими губами. Чи ж є така у Лівенфорді? Я засміявся від цієї безглуздої думки. Дівчата, що працювали у фарб’ярні, були відомі всім робітникам: та один вигляд цих горгон і їх брутальна поведінка могли згасити навіть запал Льюїса. Я глибоко зітхнув, підвівсь і став переодягатись.

Наразі я почув дзвоник. Він стурбував мене, до того ж зараз мені важко було спуститись вниз.

Все ж я пішов. Дзвонила жінка — пристойна жінка, років сорока; всім своїм виглядом скидалася вона на економку і чомусь дивно хвилювалась. У мене промайнуло в голові, що вона, певно, навмисне чекала темряви, щоб наважитись підійти до Ломонд В’ю.

— Це будинок містера Гау?

Серце у мене тьохнуло.

— Так, він живе тут.

Пауза. Здається, вона почервоніла.

Мабуть не знала, що казати; оглянула мене і раптом запитала:

— Ви його син?

— Н-не зовсім... родич. — Я зрозумів, що тут якась аж надто делікатна справа, яку не варто з’ясовувати на вулиці. — Може, ви зайдете на хвилинку?

— Дякую, юначе, — мовила вона підкреслено ласкаво й пішла за мною до вітальні. Не спитавши навіть дозволу, вона взяла стільця, зручно сіла на ньому й почала обдивлятися навколо.

— Гаразд. У вас тут непогано.

Усе це приголомшило мене, і я мовчав, а жінка, надивившись досхочу, знову звернулася до мене:

— Ні, ви таки, певно, його син. — Вона всміхнулась. — Та, мабуть, він сказав вам, щоб ви мовчали... А він що, вдома?

— Може, з’ясуєте мені... мету свого візиту?

— Ну що ж, я можу вам признатись. — І знов придушена посмішечка. — Я респектабельна вдова... Тепер вам зрозуміло?

Вона розкрила сумочку і вийняла якісь папери. В одному я впізнав лист дідуся, а в другому — газету «Шлюбний вісник» і прочитав:

«Досить респектабельна вдова, сорока чотирьох років, брюнетка, середня на зріст, з художніми нахилами та з обмеженими засобами до існування бажає познайомитися з джентльменом, лагідним на вдачу, бажано — віруючим, що має гарний дім і чесні наміри. Не заперечую проти маленької сім’ї. Справлятись за адресою: Поштова скринька 314. М. Т.»

Я остовпів. Уже не треба було читати дідусевого листа; вона сама послалася на нього.

— Шість листів одержала я... та ваш... певніше містера Гау, написаний до того гарно, що я воліла б побачитися з ним.

Я міг би реготати до упаду, коли б мені не хотілося плакати. Не своїм голосом я закричав:

— Ідіть, любуйтесь ним, мадам. Другий поверх, двері — праворуч.

Вона взяла папери, поклала їх у сумочку і, зашарівшись, наче дівчинка, підвелась.

— Скажіть, а він брюнет чи блондин? Мій перший чоловік був брюнетом, і мені хотілося б, щоб тепер було навпаки.

— Так, так, — нетерпеливо кинув я, — він білявий... Ідіть, мадам.

Вона пішла нагору, а я чекав, поки долине до мене крик розчарування. Але даремно. Минуло хвилин з тридцять, перш ніж вона вернулась, і на її обличчі я швидше прочитав спокійне задоволення, ніж злість.

— Ваш дядько — чарівний джентльмен. Але він значно старший, ніж я гадала.

Коли вона неохоче залишила наш дім, я кинувся до дідуся.

Він, як завжди, сидів над своїми кросвордами.

— Роберт, мені щастить сьогодні. Ось, послухай, що я...

— А як же відносно вашої гості?

— Ах, оцієї? — І він презирливо махнув рукою. — Вона замучила мене до смерті. До того ж у неї таке іменнячко, що навіть страх мене бере.

Я не міг стриматись. Регочучи, мов божевільний, я кинувся у двері, а він дивився мені вслід, трохи здивований, але спокійний, мов монумент.

Внизу я надів кепку і кашне. Надворі згущалась темрява; скоро спалахнуть яскраві ліхтарі, вулиці наповняться веселими людьми. Я трохи повеселішав. У Рейда буде, певно, музичний вечір; туди, може, зайде й Алісон... І я вирішив піти до нього, щоб помиритись. А головне — не пропустити «Летючого голландця».

Щосуботи п’ятій вечора чудовий лондонський експрес спинявся в Лівенфорді. То був шикарний поїзд, червоножовтий, з спальними вагонами та рестораном; у вікнах його сяяло срібло і сніжнобілі скатерті. Щоразу я ходив дивитись на цю розкіш, і кров шугала в