Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли ти йдеш — я народжуюсь" автора Лана Міра. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 40. “Я не на лаві підсудних, я в центрі свого життя”

“Зима, в якій я більше не замерзаю”
 

Коли почалась зима — справжня, із хрустким снігом і морозом, який пощипує щоки навіть на пʼяти хвилинах до магазину — я вперше не відчула холоду. Навпаки. Все в мені було гарячим. Напруженим. Живим.

Мене більше не зупиняла тиша. Не лякали повідомлення. Не зупиняли підозрілі погляди біля школи. Я стала іншою.

Суд був уже не просто справою. Він став точкою неповернення. Моментом, коли ти або здаєш себе — або виростаєш над собою.

 

У студії я стала мовби іншою. Жорсткішою. Чіткішою. Але чомусь дівчата ще більше мене любили.

— Ти як воїн світла в балетках, — пожартувала одна з учениць.

— Та вже краще бути в балетках, ніж у кайданках чужих очікувань, — відповіла я.

Ми готували святковий виступ. Усі діти світились, у мами-початківці в очах був вогник, і я знала: ця студія — моє. Не просто бізнес. Мій простір. Моя опора.

 

Адвокатка щодня скидала щось нове:

— Психолог готовий дати письмове підтвердження.

— Педіатр Лізи згоден виступити.

— Запитали підтвердження твоєї зайнятості.

— І ще… Машо, треба вирішити: ми виступаємо різко — чи з позиції спокою?

Я відповіла:

— Ми виступаємо з позиції сили. Але не через агресію. А через впевненість. Я не судитись прийшла. Я прийшла показати, що дитина — не трофей. І не річ, яку можна передати “туди, де краще”.

 

Я переглядала старі світлини Лізи. Її перший виступ. Перший день у школі. Вона з Славіком на святі, коли він ще був “друг мами”, і вона не знала, як його називати.

І в мене в голові прозвучала думка:

А хто він зараз?

Бо здається, я вже знала. Але боялась вимовити.

 

— Ти просила не тягнути тебе в це, — сказав він, коли я відкрила йому двері.

— І все одно прийшов?

— Бо я знаю, що можу допомогти. І тому що хочу.

— А якщо тебе почнуть розтягувати? Ставити запитання? Витягати твоє минуле?

— То хай тягнуть. Моє минуле — не гірше, ніж їхні методи.

— А якщо Ліза злякається?

— Вона не злякається. Бо я буду тихо. Поруч. Я не герой, Машо. Але я — твій тил. Якщо дозволиш.

 

Я дозволила.
 

 “Світло крізь сніг”
 

Ранки стали більш насиченими: сніданки, зустрічі з адвокаткою, судові документи, репетиції в студії, купа телефонних дзвінків і ще більше людей, які раптово стали «дуже зацікавлені» в моїх новинах.

Хтось писав мені в дірект:

«А ви правда судитесь?»

«Це правда, що ви хочете “відібрати” дитину в рідного батька?”

“І чого вам ще не вистачає, якщо у вас уже є кавʼярня і бойфренд?”

Я не відповідала. Бо більше не збиралась нікому нічого доводити.

 

Ліза почала ставити більше запитань.

— Мам, а тато знає, що буде суд?

— Знає.

— А чого він нічого не робить?

— Іноді мовчання — це теж відповідь, доню.

— А чого ти така серйозна останнім часом?

Я не знала, як пояснити, що коли ти борешся — не завжди є сили сміятись.

— Бо я готуюсь до великого марафону, — сказала я. — Але обіцяю: після нього — ми зробимо з тобою найкрутіший торт з маршмелоу і шоколадом.

— З крихтами?

— Із сюрпризом усередині.

 

Я мріяла про той торт. Не як про десерт. А як про точку. Коли це все скінчиться. Коли я знову зможу просто бути.

 

Одного вечора ми з Славіком вийшли на прогулянку. Він тримав мене за руку — мовчки. Ми йшли засніженими вулицями. І я раптом сказала:

— Я боюсь.

— Нарешті.

— Чого?

— Того, що ти сказала це вголос. А це значить — більше не тримаєш усе в собі.

 

Ми зупинились на містку. Тому самому, де я колись стояла з Марічкою. Але цього разу я була не сама.

І сніг падав якось мʼяко. Як благословення.

Я повернулась до нього:

— Якщо суд спитає, хто ти для мене — що сказати?

Він усміхнувся. І відповів:

— Скажи: людина, яка хоче бути поруч, навіть коли все навколо сиплеться.

 

Я записала цю фразу в блокнот. Бо вона була про щастя.
 

“Бій, у якому я вже не сама”
 

До суду залишилось два тижні. А моє життя нагадувало підготовку до марафону: усе структуровано, зосереджено, без зайвих слів.

 

У студії ми закінчували підготовку до зимового виступу. Ліза танцювала в номері “Снігова мрія” — у білому, з блискітками, які я пришивала сама, під тиху музику, що нагадувала про щось дуже ніжне.

Я стояла збоку й дивилась, як вона рухається.

І знала: ця дитина — не просто моє серце. Це мій доказ. Моя перемога. Моє світло.

 

Після репетиції я побачила повідомлення на телефоні.

“Підтверджено: на суді свідчитиме тітка Антона. Готуйтеся до провокацій.”

Я відчула, як у грудях спалахнуло.

Не страх.

А гнів.

Бо я знала, як вони це зроблять: натиск, дезінформація, плітки. І спроба зробити з мене “проблемну”.

Я написала адвокатці:

— Нехай говорять усе, що хочуть. Я не прийду з доказами. Я прийду з правдою.

 

А ввечері я отримала ще одне повідомлення. Від невідомого номера.

Коротке. Без емоцій.

“А ти готова дійсно боротись? Бо далі буде гірше.”

Я довго дивилась на екран. А потім… натиснула “виклик” на номер Славіка.

І сказала тільки одне:

— Я більше не боюсь.
 

 “Тиша перед вибухом”
 

Наступного дня я прокинулась ще до світанку. За вікном стояв густий мороз, вікна були вкрити візерунками, які нагадували дитячі малюнки — хаотичні, щирі, як усе справжнє. Я вдихнула повітря — свіже, крижане, і вперше за багато місяців не відчула грудку тривоги.

Сніг став для мене оберегом. Білим полотном, на якому я писала своє нове “я”.

 

У студії я затрималась після занять. Сиділа на підлозі, серед костюмів, блискіток, тканин — усього того, що ми називали “підготовкою”. Але глибоко в собі я розуміла: це була моя терапія. Моє заземлення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 64 65 66 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"