Читати книгу - "Вигнання з раю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
48
А на Педана наслано дільничного міліціонера Воскобойника. Воскобойник не мав нічого спільного з сільським детективом Аніскіним, змальованим письменником Ліпатовим. На корнійчуківського міліціонера Редьку він теж не схожий. Це був, коли можна так висловитися, глибоко патріархальний міліціонер, який дотримувався того погляду, що не слід мозолити людям очі своєю присутністю і нагадувати їм про можливість порушення порядку або здійснення злочину. Він спокійно жив собі в райцентрі, лиш іноді об’їздив села своєї дільниці (до речі, за площею більшої, ніж велике герцогство Люксембурзьке), використовуючи для цього не новочасні знаряддя транспорту, а старенькі, ще довоєнні бігунки, запряжені сіренькою кобилкою. Їздив Воскобойник по селах нечасто, гармонійно узгоджуючи свої службові обов’язки з потребами матеріального порядку: в одному колгоспі розживався клуночком борошна, в другому півсотнею (сотні він не брав ніколи, бо любив свіженькі) яєчок, у третьому медком, за все плачено повновартісним карбованцем, але приємність полягала в тому, що купувалося свіженьке і не деінде, а в господарствах довіреної тобі дільниці, що дорівнювала, може, цілій Бельгії.
Уперті посилання на зарубіжні країни можуть видатися декому недоречними стосовно скромної постаті сільського дільничного міліціонера. Але автор свідомо пішов на те, щоб створити для Воскобойника відповідний колорит, або, коли сказати пишніше, ореольність. Бо син простого українського міліціонера Воскобойника був дипломатом, весь час перебував саме в отих зарубіжних країнах. Правда, слово «Воскобойник» якось не тулилося до жодної з іноземних мов, зате з додатком лягало скрізь, як влите: «Містер Воскобойникер», «Мосьє Воскобойнике», «Синьйор Воскобойникор», «Дон Воскобойникон» і так далі.
Міліціонерові Воскобойнику страшенно кортіло бодай зрідка вживати на території своєї дільниці яку-небудь іноземну мову, щоб бути схожим не на вигаданого Ліпатовим Аніскіна і не на міліціонера Редьку, який тільки й знав «Давайте не будемо!», а на свого сина-дипломата, що так і чесав по-якому ти хочеш: чи по-англійському, чи по-німецькому, чи по-турецькому. Але звідки ж знати міліціонерові глибоко пенсійного віку іноземні мови? Воскобойник не міг запам’ятати жодного слова, хоч як допитувався в сина, коли той раз на три роки заскакував у гості по дорозі з одної Америки в іншу, з Близького Сходу на Далекий, з Таїті на Гаїті, з Японії в Патагонію і так далі, бо дільниця міліціонера Воскобойника лежала якраз посередині між цими континентами, країнами й державами.
Трохи подумавши, старий Воскобойник несподівано для себе зробив велике відкриття: в українській мові безліч слів неймовірно схожих на іноземні, а коли взяти до уваги той факт, що значення деяких з них ніхто з молодого покоління вже не знав і не міг знати, то виходило, що перше-ліпше з них надавалося до вжитку з вищеназваною метою. Наприклад: лемішка. Або: полукіпок. Або: жостір.
Воскобойник вибрав саме жостір. Вживав його попервах ощадливо, тоді запустив на орбіту своєї мови сміливіше, згодом уже не обходився без нього ні тоді, коли злочинність неприпустимо зростала, ні коли падала порівняно з минулим роком, слово «жостір» в устах Воскобойника могло бути лайкою і похвалою, виконувало роль вставного і замінювало ціле речення, модифікувалося в різні частини мови, стаючи з іменника дієсловом, прикметником, займенником, іноді слугувало в ролі універсального замінника, і тоді Воскобойник, хоч що б йому казали, не говорив нічого, а тільки муркотів «жостір, жостір, жостір», щоразу надаючи слову різних інтонацій, відтінків і кольорів так, як це навчилася тепер робити легка промисловість, фарбуючи однакові спідниці то в темне, то в яскраве, то в безсистемне, то в пістряве.
Коли на ранок після події з Педановим півнем Воскобойника викликано до Світлоярська і він прикотив своїми бігунками до сільради, то спитав у дядька Зновобрать:
— Що в тебе за жостір?
Зновобрать виклав суть справи.
— Ну, нажостірили! — гмикнув Воскобойник.
— Треба скласти протокол на Педана, — сказав Зновобрать. — Не можна так пропустити безпорядку.
— Жостір! — махнув рукою Воскобойник і покотив шукати винуватця.
Власне, на той час усе вже роз’яснилося, і Світлоярськ зрозумів учинок Педана, а зрозумівши, простив. Бо й як не простити!
Самусь, добувши з допомогою Рекордиста (цього не знав ніхто, бо Самусь мовчав, але автор не має права мовчати навіть під загрозою звинувачення в надмірній балакучості) отруйних гербіцидів, обробив ними пшеницю і вночі посипав отруєну пшеницю від Педанового двору до бурякового поля. Щоб не звинуватили його в намірі потруїти людей, Самусь позакопував дерев’яні таблички з написом: «Стій! Отруєно!» Але Педанові кури, хоч народилися й зросли в країні суцільної грамотності, все ж були тяжко неписьменні, неписьменним виявився й чорний півень, що так героїчно справлявся з своїми обов’язками, успішно обслуговуючи аж дев’яносто дві курки, півень і повів курочок по пшеничному сліду, вони надзьобалися Самусевого зерна і до обіду подохли всі в кількості дев’яноста трьох штук, або осіб, як записав у складеному протоколі Воскобойник.
До протоколу він забув занести, що в Педана було троє маленьких діток, що кури несли для тих діток яєчка, а Галинка різала коли-не-коли курку, щоб смачнішим і поживнішим був борщ для діток, для механізатора Педана і для неї самої, бо ланковій теж потрібні були сила й енергія.
— Все це жостір! — заявив Воскобойник, з особливим смаком розписуючи курячу неписьменність, через яку вони не змогли прочитати милостивих Самусевих попереджень і внаслідок власної необережності поздихали всі до одної. Головне, ясна річ, було не в Самусеві й не в курях, а в дохлому півневі, яким Педан крутив над головою голови колгоспу в присутності всього колгоспного активу, висловлюючись при тому грубими нецензурними словами. Коли б Воскобойника спитали, чи є негрубі, або лагідні, нецензурні слова, він відповів би своє «жостір!», але його ніхто не питав, бо не для того ж чоловікові довірено дільницю завбільшки з Голландію.
Тут автор відчуває, що в своїх порівняннях Воскобойникової дільниці може дійти до цілої Австралії, тому передбачливо усуває міліціонера з розповіді, залишаючи тільки його протокол, який другого дня був переданий слідчому районної прокуратури Саламасі, а той, оформивши справу, мав доповісти прокуророві Дашку, який уже передав би її (тобто справу і, звичайно ж, на Педана) судді Верещаці.
49
Як ця справа потрапила до рук секретаря райкому партії Степана Михайловича, не може пояснити навіть доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, який твердо вірить у те, що рушниця, повішена на стіні в першій дії п’єси, конче має вистрелити, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнання з раю», після закриття браузера.