Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

— Міс, щоб довго не вдаватися в подробиці, скажу лишень, що мій перший план, з яким я вирушив до двору, зазнав нищівного краху. — Він зітхнув і театрально розвів руками.
Я підняла брову, промовисто мовчки запитуючи: "Невже ви й справді вірили, що зможете переграти її величність?"
Сер Генрі уловив мій скепсис і ледь помітно посміхнувся.
— Уже при дворі мої друзі дізналися, що королева готова мене відпустити… — він зробив ефектну паузу, а потім додав: — Але лише за умови, що я одружуся. І не просто одружуся, а оберу наречену з благородної родини, до якої вона матиме особисту довіру. Ба більше, вона хотіла пересвідчитися, що мої почуття до майбутньої дружини справжні, і тільки це стало б вагомою підставою для мого повернення.
Я не приховувала зацікавленості — поглянула на нього з ледь прихованим захопленням, намагаючись уявити, що ж він вигадав.
— Справді, завдання не з легких, — задумливо промовила я.
Сер Генрі кивнув, підтверджуючи мою правоту. Він на мить замислився, а потім, ледь усміхнувшись, продовжив:
— Усю ніч я повторював собі цю умову, перебираючи можливі варіанти, і вже на ранок писав листа міс Катеріні.
Я стисла губи, намагаючись зрозуміти, чи не та це міс, що була колись серед запрошених гостей у мене на обіді, а він, здається, прочитав мої думки.
— Ми з нею товаришуємо ще з дитинства, — пояснив сер Генрі. — До речі, саме завдяки нашим спільним старанням Алекс і міс Ліліт зараз щасливі разом.
Я здивовано підняла брови.
— Ох, ви й авантюристи! — не втрималася від сміху. — Проте я безмежно вдячна вам за щастя цієї парочки.
— Але ми відволіклися, — нагадала я, схилившись ближче. — Розповідайте далі, що ж було потім?
Сер Генрі задоволено всміхнувся і зробив ковток чаю, затримуючи інтригу.
— Так ось, — почав він, відкинувшись на спинку крісла й переплівши пальці. — Я детально виклав міс Катеріні умови, які поставила переді мною королева, і запропонував їй тимчасовий шлюб — без обов’язків, без жодних очікувань. Єдине, що я пообіцяв: якщо вона закохається в когось іншого, я негайно дам їй свободу.
— І вона погодилася? — я ледь нахилилася вперед, не приховуючи цікавості.
— Так, — кивнув він із загадковою усмішкою. — Незабаром я отримав два листи. Один був адресований мені, зі згодою на цю авантюру. Інший — для королеви, де вона писала в стилі закоханої леді, що нетерпляче чекає мого повернення. І вуаля! — він розвів руками.
Я усміхнулася, радіючи його успіху.
— Сер Генрі, я щиро тішуся, що все вирішилося так вдало.
Та щойно я вимовила ці слова, помітила, як на його обличчі пробігла ледь вловима тінь. Він відвів погляд, опустив плечі й тихо промовив:
— Насправді не все так безхмарно… Міс Катеріна примудрилася закохатися. — Він задумливо потер пальцями скроню й додав ще тихіше: — І тепер я знову шукаю вихід.
Я відчула, як серце стиснулося від співчуття.
— Сере Генрі, — після паузи заговорила я, уважно вивчаючи його обличчя, — а ви озвучували ім’я своєї нареченої при дворі?
Він звів на мене погляд.
— Ні, — відповів із легким прищуром, ніби вгадуючи, куди я хилю. — В цілях безпеки я вирішив цього не робити. У мене є друзі, міс… але й ворогів не бракує. А чому ви питаєте?
Я зробила глибокий вдих, збираючись із думками.
—Генрі, друже, я хочу вам допомогти. — Я ледь помітно усміхнулася, дивлячись йому прямо в очі. — Якщо моя кандидатура підійде, я готова замінити міс Катеріну.
Він завмер. Очі його округлилися від подиву, а на обличчі застигло щось середнє між здивуванням і розгубленістю.
— Баронесо, — нарешті озвався він і, схрестивши руки на грудях, повчально посварив мене пальцем, — я й не підозрював, що ви схильні до авантюризму.
Я хитро примружилася.
— Та невже? Чи не вам знати, ще й на яку, — відповіла я двозначним тоном, натякаючи на своє авторство, що досі залишалося для світу таємницею.
Ми обоє розсміялися, але я швидко повернула розмову у серйозне русло.
— Умови залишаються тими ж, що й із міс Катеріною, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Я за відвертість. Якщо ви закохаєтесь у когось іншого й вирішите будувати справжні стосунки, просто скажете мені, і я дам вам розлучення.
Я весело підморгнула й лукаво додала:
— Або ж не дам… якщо ви повторите сценарій міс Катеріни.
Сер Джон не відразу відповів, ніби переварюючи почуте. Потім його обличчя прояснилося, а на вустах з’явилася усмішка.
— Міс Скотт, тоді й від вас я очікуватиму такої ж відвертості щодо вашої закоханості.
Я відмахнулася, грайливо зітхнувши:
— О, за мене мова не йтиме. Моє єдине кохання — література.
Та раптом мене наздогнала ще одна думка, і я серйозно додала:
— Я зроблю все можливе, щоб перед королевою й усіма іншими бути гідною вас.
Його погляд став теплішим, а в куточках очей з’явилися зморшки від посмішки.
— Тоді, міс Мелані, для всіх з сьогоднішнього дня ми пара, — сер Генрі усміхнувся і, схрестивши руки на грудях, легенько схилив голову. — Я пропоную перейти на менш офіційне звернення, просто по імені. А ще… я буду частіше з’являтися в твоєму домі.
Я ледь помітно зітхнула, намагаючись вгадати, як це вплине на мій звичний ритм життя. Очевидно, мій вираз видав мої думки, бо він швидко додав:
— Не хвилюйся, я не порушуватиму твій спосіб життя. Якщо ти будеш занурена у творчість, я, наприклад, займуся Гаррі й вчитиму його нових слів.
Я уявила цю картину настільки яскраво — сер Генрі, що терпляче пояснює щось нахабному папузі, — що не змогла стримати усмішки, а потім нахмурилася.
— Але є одна деталь, — він нахилився трохи ближче. —— Алексу я не зможу брехати, — зітхнула я, поглядаючи на сера Генрі. — Він занадто добре мене знає. Тому доведеться відкритися.
Генрі лише злегка похитав головою, його губи смикнулися у знайомій, трохи лукавій усмішці.
— Мелані, тоді знатиме й міс Ліліт, а ти ж розумієш… королева вміє роздобувати інформацію, якщо їй це знадобиться.
Я задумливо постукала пальцями по краю столу, розмірковуючи.
— Сере Генрі, тобто, Генрі, зрозумій… Це не від мене залежить. Хоча ні, від мене. Але Алекс… він усе зрозуміє сам, йому варто лише раз глянути на мене — і таємниця стане очевидною.
Генрі уважно спостерігав за мною, а потім раптом розправив плечі й з невимушеним виглядом проголосив:
— Що ж, у такому разі я сам йому все поясню. І звернуся до методу, перевіреного століттями.
Я здивовано звела брову.
— І що це за метод?
Він повільно, майже демонстративно, відпив ковток зі своєї чашки, ніби дозволяючи інтризі повисіти в повітрі довше, а потім, з притаманною йому невимушеністю, кинув:
— Шантаж.
Я не стримала усмішки, хоча чудово розуміла, що він мав рацію. Чим менше людей знатимуть про нашу маленьку змову, тим безпечніше буде для всіх нас.
— І ще одне, що ти маєш знати, — він поглянув на мене вже серйозніше. — Весілля повинно відбутися не пізніше останнього місяця весни. При дворі його величності.
Я різко звела на нього погляд.
— Отже, у нас зовсім небагато часу… — задумливо промовила я. — Спочатку потрібно підготувати місцеву знать до такої новини.
Він кивнув.
— Так, і хоч це прозвучить… не зовсім коректно, але твоя хвороба зіграє нам на руку. Ми зможемо уникнути багатьох світських заходів і непотрібних обговорень.
Я вдячно усміхнулася.
— Виходить, у нас є час, щоб дізнатися більше одне про одного… без зайвих очей і в тиші?
— Саме так, — Генрі підняв чашку, ніби виголошуючи тост. — І це, мабуть, єдина перевага цієї ситуації.
Я взяла свою чашку, торкнулася нею його, дозволяючи собі коротку усмішку.
— Що ж, сер… Тоді нехай наша змова буде успішною.