Читати книгу - "Джерело"

Протягом безсонних ночей він сформував чітке і впевнене рішення: він повинен закрити це питання негайно, повинен скористатися необґрунтованими надіями Франкона, перш ніж оголосять переможця конкурсу, повинен змусити Геєра піти геть і посісти місце старого. У нього залишалося кілька днів.

Він пригадав балаканину Франкона про Геєрову вдачу. Потім переглянув теки в Геєровому кабінеті та знайшов те, що й сподівався знайти. Це був лист від підрядника, написаний 15 років тому; в ньому було зазначено, що підрядник доклав чек на 20 тисяч доларів для містера Геєра. Кітінґ перечитав записи, що стосувалися тієї споруди: з'ясувалося, що будівництво коштувало більше, ніж мало коштувати. Це було того року, коли Геєр почав збирати колекцію порцеляни.

Геєр сидів у своєму кабінеті. Це була маленька темна кімната з таким важким повітрям, наче роками не провітрювалася. Темні панелі червоного дерева, гобелени, безцінні предмети старовинних меблів були бездоганно чисті, але в кімнаті чомусь тхнуло бідністю та гнилизною. На маленькому столику в кутку горіла одна-єдина лампа, освітлюючи п'ять вишуканих, коштовних чашечок зі старовинної порцеляни. Геєр сидів згорбившись та у тьмяному світлі вивчав чашечки з виразом безтямної, беззмістовної втіхи. Він ледь стенув плечима, коли старий слуга впустив Кітінґа, і збентежено кліпнув, але таки запросив його сісти.

Почувши перші звуки власного голосу, Кітінґ знав, що страх, який супроводжував його на вулиці, вже минув; його голос був холодним і непохитним. «Тім Дейвіс, — думав він, — Клод Штенґель, а зараз просто ще одна людина, яку слід усунути».

Він пояснив мету свого візиту, розітнувши застигле повітря єдиним стислим, закінченим абзацом думки, досконалим, наче коштовність із чіткими гранями.

— Тому, якщо завтра зранку ви не сповістите Франкона про свою відставку, — підсумував він, тримаючи листа двома пальцями, — це потрапить до Гільдії архітекторів Америки.

Він чекав. Геєр сидів непорушно, вирячивши безколірні очі й роззявивши досконалим колом рота. Кітінґ стенув плечима і подумав, чи не розмовляє він з ідіотом.

Потім губи Геєра поворухнулися і на тлі нижніх зубів блимнув блідий рожевий язик.

— Але я не хочу звільнятися, — простодушно сказав він, трохи роздратовано підскиглюючи.

— Ви повинні звільнитися.

— Я не хочу. Я не збираюся. Я — відомий архітектор. Я завжди був відомим архітектором. Я хочу, щоб люди перестали чіплятися до мене. Вони всі хочуть, щоб я звільнився. Я відкрию вам таємницю, — він нахилився вперед і ледь чутно прошепотів: — Можливо, ви не знаєте, але я знаю, він не може мене обдурити; Ґай хоче, щоб я пішов у відставку. Він думає, що зможе мене ошукати, але я бачу його наскрізь. Я його перехитрую. — Він тихо захихотів.

— Не думаю, що ви зрозуміли мене. Ви зрозуміли оце? — Кітінґ запхав лист у напівзігнуті Геєрові пальці.

Кітінґ дивився на тремтіння тонкого аркуша у Геєровій руці. Потім лист упав на стіл, і Геєрова ліва рука з паралізованими пальцями сліпо і безуспішно тицяла в нього, наче гачком. Він сказав, лигаючи:

— Ви не можете надіслати це до Гільдії архітекторів. Вони відберуть у мене ліцензію.

— Авжеж, — погодився Кітінґ, — відберуть.

— І про це напишуть газети.

— Усі.

— Ви не можете цього зробити.

— Я зроблю це — якщо ви не звільнитеся.

Геєрові плечі похилися до краю столу. Голова його залишалася над столом, нерішуче, наче теж готувалася щезнути.

— Не робіть цього, будь ласка, не робіть, — протяжно і без пауз заскиглив Геєр. — Ви милий хлопчик, ви дуже милий хлопчик, ви ж не зробите цього, правда?

Жовтий квадрат листа лежав на столі. Хвора Геєрова ліва рука потягнулася до нього, повільно підповзаючи до краю. Кітінґ нахилився вперед і висмикнув лист із-під руки.

Геєр дивився на нього, схиливши голову набік і роззявивши рота. Дивився так, наче очікував, що Кітінґ ось-ось вдарить його — стражденним, благальним поглядом, який казав, що він дозволяє Кітінґу його вдарити.

— Будь ласка, — шепотів Геєр, — ви ж не зробите цього, правда? Я почуваюся не дуже добре. Я ніколи вас не ображав. Пригадую, що, здається, колись я зробив щось хороше для вас.

— Що? — гаркнув Кітінґ. — Що ви зробили для мене?

— Вас звати Пітер Кітінґ… Пітер Кітінґ… Я пам'ятаю… Я зробив для вас щось хороше… Ви той хлопець, в якого так сильно вірить Ґай. Не довіряйте Ґаю. Я йому не довіряю. Але ви мені подобаєтеся. Найближчим часом ми зробимо вас проектувальником. — Договоривши, він не стулив губ, і тонка цівка слини потекла з кутика його рота. — Будь ласка, ні…

Кітінґові очі заблищали від огиди, відраза підштовхувала його до дій; він повинен був зробити цю сцену ще гіршою, тому що не міг цього витримати.

— Вас викриють публічно, — промовив Кітінґ, чітко вимовляючи кожен звук. — Вас назвуть хабарником. Люди тицятимуть у вас пальцями. У газетах надрукують ваші фотографії. Власники тієї будівлі позиватимуться на вас. Вони кинуть вас за ґрати.

Геєр нічого не відповів. Він не рухався. Кітінґ почув, як на столі раптово забриньчали чашки. Він не міг бачити, як тремтить Геєрове тіло. Він лише чув тонкий, скляний передзвін у тиші кімнати, начебто чашки трусилися самі по собі.

— Вимітайтеся! — сказав Кітінґ, підвищуючи голос, щоб не чути цього дзенькоту. — Вимітайтеся з фірми! Заради чого ви хочете залишитися? Із вас немає жодної користі. Із вас ніколи не було жодної користі.

Жовте обличчя на краю столу розтулило рота і видало вологий булькотливий звук, що нагадував стогін.

Кітінґ сидів розслаблено, схилившись уперед, розвівши коліна та опираючись ліктем на одне з них, і помахував листом.

— Я… — задихався Геєр — Я…

— Замовкніть! Вам нічого сказати, крім «так» чи «ні». А зараз швиденько думайте. Я прийшов не сперечатися з вами.

Геєр перестав тремтіти. Тінь діагонально розтинала його обличчя. Кітінґ бачив одне око, що не кліпало і половину розтуленого рота, через діру якого темрява перетікала в обличчя, ніби затоплюючи його.

— Кажіть! — закричав Кітінґ, раптом перелякавшись. — Чому ви не відповідаєте?

Півобличчя хитнулося, і Кітінґ побачив, як Геєрова голова похилилася вперед, упала на стіл, продовжила рух і покотилася на підлогу, наче відрубана; дві чашки теж упали, тихо розбившись на килимі. Кітінґ спочатку відчув полегшення, побачивши, що тіло рушило за головою і зібганою купою повалилося на підлогу неушкодженим. Не почулося ані звуку — лише притлумлений музичний дзенькіт порцеляни.

«Він розгнівається», — подумав Кітінґ, зиркнувши на чашки. Він скочив на ноги, опустився навколішки, безцільно збираючи уламки; він бачив, що розбитого не склеїти. Водночас він думав, що це і є другий інсульт, якого вони так очікували, і що йому