Читати книгу - "Джерело"

Потім він навколішках підсунувся до Геєрового тіла і здивувався, чому не хоче до нього торкатися.

— Містере Геєр, — промовив він. Його голос був лагідним, майже шанобливим. Він обережно підніс Геєрову голову і відразу випустив її з рук. Він не почув звуку її падіння. Почув лише гикавку, що підступала до горла. Геєр був мертвим.

Кітінґ сидів біля тіла, опираючись сідницями на п'ятки і поклавши руки на коліна. Він дивився поперед себе; його погляд застиг на складках завіси на дверях; він запитував себе, чи сірий полиск був порохом чи ворсом оксамиту, і чи оксамит це, і як старомодно мати на дверях завіси. Потім він відчув, що його трусить. Захотілося блювати. Він підвівся, перетнув кімнату і прочинив двері, бо пам'ятав, що десь там є решта помешкання і слуга. І він закричав, намагаючись покликати на допомогу.

Кітінґ прийшов у бюро як завше. Відповідав на запитання, пояснював, що того дня Геєр запросив його після вечері, щоб обговорити свою відставку. Ніхто не засумнівався в цій історії, й Кітінґ знав, що так буде й надалі. Смерть заскочила Геєра саме так, як усі й очікували. Франкон відчував лише полегшення.

— Ми знали, що він помре, як не сьогодні, то завтра, — сказав Франкон. — Чи варто жалкувати, що він уникнув затяжної агонії сам і звільнив від цього видовища всіх нас?

Кітінґ поводився стриманіше, ніж завжди. Це був спокій тупого заціпеніння. На роботі, вдома, вночі його переслідувала думка — тихенька, невиразна, монотонна: він убивця… Не зовсім, але майже вбивця… Майже вбивця… Він знав, що то була не випадковість; він знав, що розраховував на шок і переляк; він розраховував на другий інсульт, що впече Геєра до лікарні до кінця його днів. Та чи лише на це він сподівався? Хіба не знав, що може означати другий інсульт? Сподівався на це? Він намагався згадати. Намагався, щосили напружуючи мозок, але нічого не відчував. Та хай там як, він і прагнув нічого не відчувати. Він лише хотів знати. Кітінґ не зауважував, що відбувалося в бюро навколо нього. Він забув, що залишилося мало часу, щоб укласти із Франконом угоду про партнерство.

За кілька днів після Геєрової смерті Франкон покликав Кітінґа.

— Сідай, Пітере, — сказав він, усміхаючись осяйніше, ніж зазвичай. — Що ж, я маю для тебе хороші новини, хлопче. Сьогодні вранці оголосили заповіт Луціуса. У нього не залишилося жодних родичів, ти знаєш. Ну, я здивувався, бо не надто його цінував, але виявилося, інколи він був здатним на благородні жести. Він залишив усе тобі… Непоганий шмат, правда? Тепер тобі не потрібно турбуватися про внесок. Коли ми візьмемося… Що сталося, Пітере?.. Пітере, хлопчику мій, тобі погано?

Кітінґ сховав лице, притулившись чолом до руки на столі. Він не міг дозволити Франкону побачити своє обличчя. Його ось-ось могло знудити; знудити, бо, попри жах, він упіймав себе на думці, що його цікавить, а скільки саме залишив йому Геєр.

Заповіт було складено п'ять років тому — можливо, у безглуздому пориві симпатії до єдиної людини в бюро, яка виявила до Геєра чуйність, можливо, на зло своєму партнерові; це було зроблено і забуто. Спадок становив 200 тисяч доларів, Геєрову частку у фірмі та колекцію порцеляни.

Того дня Кітінґ рано вийшов із бюро, не слухаючи привітань. Він пішов додому, розповів новину матері, покинув її зітхати посеред вітальні й замкнувся у спальні. Вийшов із дому перед вечерею, не мовивши ані слова. Того вечора він так і не повечеряв, зате напився до безтями в улюбленому барі. І в цьому зміненому стані просвітлення, клюючи носом над склянкою, але зберігши ясність думки, він казав собі, що нема про що шкодувати; він учинив так, як учинив би кожен. Кетрін казала, що він був егоїстом; усі егоїсти; не дуже добре бути самолюбом, та не лише він такий; йому просто пощастило більше за багатьох; йому пощастило, бо він був кращим за більшість; він почувався чудово і сподівався, що безглуздих запитань у нього вже не виникатиме. «Кожен за себе», — пробурмотів він, засинаючи на столі.

І він більше не ставив собі безглуздих запитань. У наступні дні він не мав на них часу. Кітінґ виграв конкурс «Космо-Слотника».

Пітер Кітінґ знав, що це буде тріумф, але аж такого не очікував. Він мріяв про звук фанфар, але не міг передбачити симфонічного оркестру.

Спершу зателефонували й оголосили імена переможців. Потім задзеленчали всі телефони в бюро, волаючи, вириваючись із-під пальців секретарки, яка заледве встигала перемикати комутатор; дзвінки з усіх міських газет, від відомих архітекторів, запитання, вимоги інтерв'ю, привітання. Згодом з усіх ліфтів повалив потік, проносячись через двері бюро — повідомлення, телеграми, люди, які знали Кітінґа, люди, яких він ніколи досі не бачив. Секретарка втратила голову, не знаючи, кого приймати, а кому відмовляти. І Кітінґ потискав руки, безкінечну вервечку рук, схожу на колесо з м'якими вологими зубцями, які дотикалися до його пальців. Він не пригадував, що сказав у першому інтерв'ю — у Франконовому кабінеті, заповненому людьми і камерами. Франкон розчахнув дверцята свого кабінетного бару. Франкон, захлинаючись, розповідав усім тим людям, що будівлю «Космо-Слотника» Пітер Кітінґ спроектував сам-один. Франкон до цього не причетний; він був великодушним у напливі ентузіазму; до того ж це була хороша історія.

Історія вийшла ще краща, ніж очікував Франкон. Зі сторінок газет на країну дивилося обличчя Пітера Кітінґа — гарне, здорове, усміхнене обличчя із сяйливими очима і темними кучерями. Під світлинами йшли статті про бідність, боротьбу, прагнення і наполегливу працю, що здобула винагороду; про віру матері, яка пожертвувала всім заради синового успіху; про «Попелюшку архітектури».

Компанія «Космо-Слотник» була задоволена: там не сподівалися, що архітектори-переможці теж можуть бути молодими, вродливими і бідними — гаразд, донедавна бідними. Компанія відкрила молодого генія;

«Космо-Слотник» обожнювала молодих геніїв, бо містер Слотник теж був таким — йому виповнилося лише сорок три.

Кітінґові ескізи «найкращого хмарочоса на планеті» надрукували в газетах разом зі словами вітальної грамоти: «…За блискучий хист і простоту проекту… за чітку і виважену функціональність… за винахідливу економію простору… за майстерне поєднання сучасного й традиційного у мистецтві… фірмі „Франкон і Геєр“ та Пітеру Кітінґу…».

Кітінґ з'являвся у кінохроніці, ручкаючись із містером Шупом та містером Слотником, а в субтитрах ішлося про те, що саме ці два джентльмени думали про його проект. Кітінґ з'являвся у кінохроніці, ручкаючись із міс Дімплс Вільямс, а