Читати книгу - "Армагед-дом"

Білява дівчинка — Віка — з червоної зробилася блідою аж синьою. Не сталося б чогось із нею.

— Якщо за час моєї відсутності я почую в класі хоч один звук…

Нікому не спадає на думку спитати, як можна почути звуки під час відсутності. Формула відпрацьована, незграбна фраза наказує закрити рота й мовчати. І мовчатимуть.

У супроводі хлопця та дівчини Лідка вийшла в коридор. Дуже пощастило — нікого. Тиша. Навчальний процес.

— Тоню, — майже лагідно спитала Лідка. — Де ж?

Двері чоловічого туалету досі стояли навстіж. По всьому коридору розходився запах хлорки; уже на підході донощиця відчула, що щось негаразд.

Чисто вимиті стіни. Вимита підлога. Краса.

— Тут було, — тихо сказала донощиця. — Це змили. Прибиральниця.

— Яка? — м’яко спитала Лідка.

— Звідки я знаю? — озлилась дівчина. — Яка сьогодні чергує, ви дізнайтесь…

— Я обов’язково дізнаюсь, — пообіцяла Лідка. — А тепер скажи мені, Антоніно. У тебе якісь рахунки до Максимова?

Донощиця спалахнула. Надула щоки, хотіла щось сказати, але стрималась.

— Розумієш, Дрозд. Це ж легко дізнатись. Просто зараз спитати у класу, і діти згадають, чим Максимов тебе дійняв. Може, він поставився до тебе не так добре, як тобі хотілось?

Поганулине лице налилося кров’ю до пурпурового відтінку.

— А ти ж висунула дуже серйозне звинувачення, Дрозд. Дуже. І якщо виявиться, що воно неправдиве, що це звичайна помста…

— Він написав! — верескнуло дівчисько.

— Де? — тихо спитала Лідка. — Якщо ти бачила, як він писав, треба було відразу бігти до чергового педагога, до завуча, до вчителя ЦО… Але вони спитали б тебе: а що ти робила в чоловічому туалеті? І як часто ти туди зазираєш? І що ти хочеш там побачити?

Дівча готове було розревітись. Очі-свердла перетворились на звичайні скривджені, сповнені вологою очі. Куди тобі змагатись із нами, цивільнича донько. Кінчилося твоє перше кохання. Змирись.

— Іди в клас, Дрозд. Ні… іди до туалету — жіночого! — і причепурись. І надалі, будь ласка, думай, що кажеш.

Донощиця пішла геть; за хвилину на іншому кінці коридору забулькала в раковині вода. Максимов як став, прихилившись спиною до одвірка, так і стояв непорушно. Стискаючи в кулаці червоний маркер.

Він був одного з Лідкою зросту. Від нього пахло юнацьким потом, і не гарячим, фізкультурним, а холодним, липким, нервовим. Але запах не був неприємним. Очі, зеленіючи, як хвоя, часто й розгублено кліпали.

— Дурень, — сказала Лідка самими губами. — Ідіот… іди в клас.

Чомусь у неї був гарний настрій. Уперше за багато днів. І навіть за багато місяців.

І чомусь, побачивши Максимова, що відділився від цегляної стіни, вона не здивувалась.

Кінчився шостий урок, і кінчилась щотижнева планерка.

Шоколадку прибиральниці Лідка так і не подарувала — відклала на потім, щоб не викликати підозр. У Антоніни Дрозд не стало духу, щоб провести дізнання самостійно. А може, вона зробить це завтра. Сьогодні вона надто засмучена.

Директорка казала щось про зниження успішності — Лідка слухала одним вухом. Потім пішла мова про порушення дисципліни та правопорушення малолітніх; останнім часом, казала директорка, почастішали випадки різноманітних хуліганських вибриків, що їх підтримують, на жаль, дорослі. Відмова від участі у зборах, ігнорування вказівок інструкторів ЦО, провокаційні написи на стінах…

Ліва рука директорки спочивала на перев’язі. Під час останньої навчальної тривоги немолода жінка впала і дуже розтягла сухожилля.

Лідка звільнилась за чверть до четвертої; отже, Максимов прочекав на вулиці близько двох годин. Притому, що сьогодні мороз і вітер.

— Лідіє Анатолівно…

Злочинна змова, подумала Лідка. А якщо в нього в кишені підслухувальний пристрій?

Маячня. Чого лиш не спаде на думку напередодні апокаліпсису.

Вона йшла, не сповільнюючи кроку. Максимов ішов поруч, і Лідка бачила, що він розгублений. Він чекав, що вона хоча б погляне на нього, про щось спитає…

Біля переходу вона змушена була спинитись. Дорогою йшла, зневажаючи світлофори, колона військових машин, точніше, колишніх військових, переобладнаних під потреби ЦО. Величезні ребристі шини хазяйновито місили сніг.

— Їм на тебе начхати, — сказала Лідка, ледь розводячи зуби. — Вони їдуть у своїх справах. Вони не добрі й не злі. Вони мають їхати. Якщо ти послизнешся й опинишся в колії — вони проїдуть по тобі. Сам винен. Вони — машини. Вони роблять свою справу… А ти — дурень.

Максимов мовчав, уражений.

— Більше так не роби, — зітхнувши, завершила Лідка. Усе-таки шкільна фразеологія повільно, та впевнено липла до неї, заповнювала пам’ять і мовлення. «Відповідальність за послідовне опанування знань… Повсюдне паплюження епохального значення…»

Колона пройшла. Залишки снігу на дорозі скидалися на пожовану сіру серветку.

— Ти справді її скривдив? — спитала Лідка неуважно.

— Вона мені не подобається, — жалібно сказав Максимов.

Лідка ледве стрималась, аби не засміятись. Незважаючи ні на що, в неї був чудовий настрій. Може, завдяки цьому дурникові.

Вона вперше від початку розмови подивилася на нього. Це коротке пальтечко він носив, мабуть, уже років п’ять, і спершу воно було величезним, нижче колін, потім непомітно стало якраз, а тепер скидається радше на куртку. Кругла дитяча шапка зі штучного хутра. У Лідчині часи такого хлопця засміяли б до істерики, і жодна дівчина не зацікавилась би ним, хіба що найбільш екзальтована. А тепер більшість підлітків ходить у перелицьованому дитячому одязі, бо на новий не вистачає грошей. Звикли, не помічають. Треба ж оплачувати роботу армії інструкторів, які нічого не вміють, окрім як водити свої групи до муляжів Воріт. Агітаторів, які роз’їжджають по селах із баянами, плакатами та навчальними фільмами. Стратегів і тактиків, які розробляють усе нові маршрути з урахуванням зміни обставин. Колосальний парк різноманітної техніки, секретні інститути стеження, виявлення та зв’язку тощо, всього не перелічити…

— Вона страждає, — сказала Лідка. — Зрозумій її правильно.

Максимов мовчав, опустивши зелені очиська. Куточки рота його були опущені по-дорослому скорботно, так що Лідці захотілось напхати йому снігу за комір, аби пожвавішав.

Але вона стрималась.

Уже в перший день нової чверті старшу групу в повному складі зірвали з трьох уроків. Лідка похмуро вешталась учительською, слухала плітки, намагалась читати газети — нудота. Їй треба було пройтись по крамницях, але, зневажаючи себе, вона так і не наважилась вийти. Імовірність зустрічі з патрулем була не така вже велика, але Лідку сіпало від однієї думки про це.

На четвертому уроці в неї був «улюблений» клас. За десять хвилин до дзвоника автобуси висадили старшокласників на шкільному подвір’ї; усі вони мали кепський вигляд. Цивільники провели перегук — і незвично мовчазна юрба підлітків розтеклася по класах.

— Розгорнули