Читати книгу - "Армагед-дом"

Мовчання.

— Віко Роєнко, що було на екскурсії?

Бліда білявка — неабияке видовище. Лялькове личко Віки мало виразний синій відтінок.

— Ми були на екскурсії в морзі…

— Де?

— У міському морзі, — розгублено зізналась Віка. — У програмі… у межах програми… підготовки до апокаліпсису. Нам показували жертв автокатастрофи… за характером… ушкоджень… Можна вийти?!

Лідка ледве встигла кивнути. Затискаючи собі рота, білявка вилетіла з класу.

— Дрозд… розкажи, що там було.

Доньці цивільника годиться мати міцніші нерви, ніж в інших. Тоня Дрозд набрала в груди якомога більше повітря:

— Характер ушкоджень при тисняві у Воротах подібний до характеру ушкоджень… при деяких видах автокатастроф! Нам показали… щоб був стимул тренуватись, бо всі скиглять і скиглять, що, мовляв, надто багато навчальних тривог…

— Зрозуміло, — швидко сказала Лідка. — Відкрили підручники. Трьохсота сторінка, вправа двадцята до параграфа п’ятдесят дев’ятого. Дрозд, прочитай уголос…

— …Послідовно перелічити загальні закони виникнення Малих Воріт у лісостепу, в степовій зоні, в напівпустелі, в пустелі… Написати формулу популяційного зсуву стосовно вищих тварин… Підставити в неї дані…

Лідка дивилась у стіл. У животі в неї було порожньо й холодно; за день чи два, як натякала директорка, «екскурсія» чекає на весь викладацький склад. Ну Лідка, скажімо, кризовий історик і багато чого бачила. Але…

Відчай був схожим на вибух. Лідчині пальці самі собою стиснулись на картонній обкладинці журналу.

Чому?! Що, інакше — ніяк? Інакше — не пройти? «Апокаліпсис — намордник, одягнутий на людство…» «Натовп схожий на амебу… найпростіші рефлекси… найпростіші подразники…»

Рефлекс. Але рефлекс складний. Усе життя покласти на його відпрацювання. Покоління за поколінням. Може, з часом послух інспектору зробиться вродженим?

Ні. Набуті властивості не передаються у спадок. А отже — від народження до смерті тренування і тренування, а прийде наш час — увійдемо у Ворота з гордо піднятою головою… З рефлекторно піднятою головою. Альтернатива? Тиснява. Куча мала. Пекло, де лишилась Яна…

Лідка зрозуміла, що клас давно дивиться на неї й чогось чекає. Що донощиця Дрозд давно прочитала завдання й чекає подальших указівок. І що вони — багато хто з них — чудово розуміють, чому замовкла біологічка й про що вона думає. В усякому разі гадають, що розуміють.

— Дрозд, — сказала Лідка незвично слабким голосом. — До дошки, пиши закони, пиши формулу, підставляй дані. Максимов, піди подивись, як почувається Роєнко…

Максимов підвівся, але білявка вже повернулась, трохи не така бліда, з мокрими плямами на форменій сукні.

— Хто з вас читав праці Зарудного? — несподівано для себе спитала Лідка.

Здійнявся ліс рук:

— Ми проходили з новітньої історії… «Вступ до історії катаклізмів» і деякі статті…

— А поза програмою, для себе — ніхто не пробував читати? — спитала Лідка бозна для чого.

Руки опустились.

— Нє… ми за програмою…

Максимов насупився. Із викликом глянув Лідці в очі і — єдиний — підняв руку.

Рукав піджака був трохи закороткий. Скотився ледь не до ліктя.

— Але чому ж ніхто цього не знає?!

Вони йшли пустельною вулицею, яку продували всі вітри.

— Я думав, Зарудна, невістка Зарудного — це та жінка з Дитячого фонду, я колись бачив по телевізору, давно, правда… Я ніколи б не подумав… Я думав, у вас просто таке саме прізвище!

— А чи не все одно? — спитала вона похмуро. — Із сином Андрія Ігоровича я вже багато років як розійшлась. Прізвище залишила… бо Андрій Ігорович не був би проти. Прізвище — і все.

Максимов насупив брови, ніби щось пригадуючи. Згадуй, зітхнувши, подумала Лідка.

— Якщо ви приховуєте це, — запнувшись, почав хлопчик, — то я нікому не скажу…

Лідка відкрила рота, щоб упевнити Максимова у своїй цілковитій байдужості, але в цю мить високо в небі розірвалась сигнальна ракета, і відразу звідусіль завили сирени.

— У тривогу вклепались, — сказав Максимов гірко. — А в мене на сьогодні стільки уроків…

Лідка швидко подивилась навколо. Сутеніло, вулицею мела заметіль, засвічувались — і відразу гасли вікна в будинках.

— Іди за мною.

Вона безцеремонно схопила його за рукав пальта й потягла вбік. Тут, неподалік, був недорозібраний дитячий майданчик із круглою башточкою-фортом. Башточку любив і чистив місцевий двірник; часом дорогою з роботи Лідка дозволяла собі усамітнитись в іграшковому замку. Він помітно покращував їй настрій.

— Стрибай. Щоб не лишилося слідів перед входом.

Вона чомусь не сумнівалася, що він послухається. Не закліпає очима, не спитає: «А як же тривога?»

Віконця-бійниці були такими вузькими, що в них не пролізло б середнього розміру яблуко. Нагору вели гвинтові сходи; на другому поверсі уздовж стін розмістилися напівкруглі лавки.

— Сидимо. Тихо.

Зовні заметушились ліхтарики. Потім підійшла машина з потужним прожектором, і промінь його мазав, як малярний пензель, по фасадах будинків, уздовж вулиці, і щоразу, коли маленька дитяча башточка потрапляла в його світло, Лідка бачила перед собою зосередженого, трохи наляканого, та загалом спокійного Максимова. Стиснуті губи робили його старшим, ніж він був насправді, зате широко розплющені очі лишались відверто дитячими, Лідці здавалося, що перед нею сидить то хлопець років двадцяти, то хлоп’я років дванадцяти.

Вона стиснула його руку:

— Не бійся…

Він кивнув. Нічого, мовляв. Не боюсь.

Глухі голоси завели знайомий перегук; когось чекали, але ні Лідки, ні Максимова в цих списках не було, вони мали самі зафіксуватись як випадкові перехожі, та от не випало. Застудженим голосом скаржилася на долю якась жінка, металічно промовляли рації, вуркотів мотор, лаялись чоловіки. Потім до Лідчиних вух долетів свисток — колона важко рушила з місця, в ніч, у хуртовину, що починалась, до рефлексу, до підкірки, тепер уже тренуватися не так важко, ви помітили, тепер усе йде як по маслу, рух на свіжому повітрі дуже корисний для здоров’я, ви не повірите, в мене перестало боліти серце і значно покращився колір обличчя…

Колона пішла. Ліхтарі лишились.

— Будинок тридцять «бе», квартира тринадцять, — бубонів зовсім поруч хрипкуватий чоловічий голос. — Відмова, мотивування — запалення легенів.

— Із запаленням сказали поки що не брати. Довідка є?

— Нема.

— Яка дільниця?

— Сто сорок сьома.

— Косить, мабуть, зараза. Перевірю.

— Перевір… і двійко пацанів знайшли в підвалі, мотивування ніякого, самі сльози. По чотирнадцять років, молодша група.

— Хай школа розбирається… Усього?

— Усього за двома дільницями семеро відмовників. Цього ненормального з п’ятої квартири вже забрали, я зателефонував. Пані з запаленням, двоє пацанів, старий пень із тридцять «а», померти, ка, хочу спокійно.

— Блін…

— Ага… Спокійно, кажу, не вийде, дідусю… І одна парочка закосила, сирени, кажуть, недочули. Мужик і баба, з ліжка їх витягли, ну звісно —