Читати книгу - "Армагед-дом"

— То чого ти мені звітність псуєш?! П’ятеро відмовників, п’ятеро, цих бовдурів я полякаю, а у зведення їх не занось. Усі?

— Всі… П’ятдесят сім осіб зі списку відсутні — у відпустці, у відрядженні, не повернулися з роботи. Треба було пізніше сигналити.

— Як нам командують, так ми сигналимо.

— Так… Слухай, тут пані з хлопчаком під сирену проходили, а в списках випадкових їх не було.

— Яка ще пані з хлопчаком? Місцеві?

— Ні, в списках їх нема. Випадкові. Перехожі. Куди вони могли подітись?

— Устигли, видно.

— Нє. Не встигли. Темно, зараза…

— Я ж тобі машину пригнав.

— Ага… Хай посвітять по палісадниках. Може, вони на дурнячка сховались де-небудь.

Максимов інстинктивно втиснувся в камінь, подалі від бійниці. Лідка й сама напружилась. Нещадно мерзли пальці ніг у надто тонких чоботах.

Знову завуркотів мотор. Сніг заіскрився, ніби під сонцем. За мить у башточці зробилося світло як удень. Лідка побачила величезні очі Максимова та крапельки поту на його лобі. Це в такий холод.

— По палісадничках, по щілинах, он там у підворіття… і за трубою… Так.

— Один спритник у каналізаційному люку ховався…

— …То їдемо чи ні?

— Зара, зажди… куди вони, суки…

— …Треба спершу машину приганяти, а потім сирену давати.

— Тоді всі, як прожектор побачать, із будинків розбігатись почнуть…

Голосно зареготали кілька голосів. А серед них же може бути й тато Антоніни Дрозд, подумалось Лідці, й сорочка відразу прилипла до спини. Він дуже легко може серед них опинитись. Ото було б йому… ото удача…

— Слухай, ця чортовина кам’яна, башта, чи що, стирчить тут як хрін, розвернутись не дає. Давно хочу сказати — посигналь нагору, щоб дали дозвіл на знесення.

Білий промінь ударив у бійниці. Лідка бачила, як розширились зіниці Максимова. І як він утиснувся в кам’яну стіну, відвертаючи обличчя від безжального світла.

— Згадаю — посигналю… Гаразд, я поїхав. У мене ще три сирени сьогодні за планом.

Прожектор зник. Зробилося темно.

Налетів вітер. У вузьких бійницях затанцювали сніжинки, холод пройшовся по всій башті, від підмурівку до бляшаної бані.

— С-с-с… Ш-ш-ш… пайок дадуть… поділишся?

— Дочекаєшся від них… Ш-ш-ш…

— Бувай…

— С-с-с…

Ревіння мотора.

Прожектор погас зовсім — і темрява зробилася зовсім непроникною. Не світилося жодне вікно. Страшно.

Максимов посунувся вперед, і вона вухом відчула його лоскітливе дихання.

— А якщо… вони лишились… стежити?

— Темно, — сказала Лідка пошепки. — Зараз підуть перехожі, ну, й ті, що з роботи ще не прийшли… І тоді ми вийдемо, в темряві. Хто що доведе?

— Ви хоробра, — сказав Максимов ледь чутно.

Вона осміхнулась:

— Я боягузка… Твоя мати не хвилюється?

Хлопець пововтузився на лавці:

— Вона… знає ж, що я можу в облаву… тобто в тривогу потрапити. Тобто вона хвилюється, звісно…

— Посидьмо ще хвилин п’ятнадцять — і ходім… Пообіцяй мені, Артеме.

— Що?

— Пообіцяй, що сам ти НІКОЛИ так не робитимеш.

Новий порив вітру змусив обох зіщулитись. Лідка терла долоні в рукавичках, але пальці не бажали зігріватись, а тільки ще дужче мерзли.

— Бо… люди повинні чесно тренуватись? — спитав Максимов так тихо, що Лідка швидше здогадалась, аніж розчула.

Тепер, коли очі відвикли від світла, можна було розрізнити обриси бійниць. І лапаті сніжинки. І самотню зірку в розриві снігових хмар.

— Бо тебе спіймають, дурнику.

Він зітхнув із таким полегшенням, що навіть крізь завивання вітру Лідка розчула це його зітхання.

— Я так і… але мене не спіймають!

— Спіймають. Обіцяй, що не будеш. Інакше завалю на контрольній.

Він невпевнено помовчав.

— Знаєте… я більше не боюсь контрольних.

— Гаразд. А на моє особисте прохання?

Він помовчав іще.

— Гаразд. Обіцяю.

У темряві вони потиснули одне одному руки, і Лідка зрозуміла, що пальці Максимова ледве згинаються.

— Так діла не буде… Іще хвилин десять терпіти.

Вона стягла з нього тонкі рукавички зі штучної шкіри й узялась розтирати його руки снігом — свої і його. Зігрілась. Сніг танув, стікав із червоних, розпухлих, гарячих долонь.

— Як вуха?

— Поки що не треба…

— Іще пять хвилин. Зараз виходимо.

Вона дуже давно нікого не ТОРКАЛАСЬ. Короткі обійми з мамою, дружні потиски руки Тимура — не те…

Прийшла й утвердилась давня, заборонена думка: це міг бути мій син. Лідка зрозуміла, що, не прогнавши цієї думки, вона назавжди зіпсує цей вечір і цей день. І по-справжньому зненавидить Артема Максимова.

Це НЕ МІГ бути мій син!

— Еге, та в тебе ніс відмерз, — сказала вона неуважно. Притягла його до себе — він не дуже пручався — і губами відшукала губи.

Поцілунок на морозі — задоволення екзотичне. Утім, вона не збиралась розбещувати Максимова — їй важливо було затямити, що він НЕ СИН їй.

А він відповів. Він, виявляється, чудово вмів цілуватись. Усі намовляють на сучасну молодь, що вона, мовляв, ледача й закомплексована.

Лідка вигнулась дугою. Давно забуте відчуття; Господи… Нарвалась. Сама. Нарвалась.

Вона обійняла його за плечі — поверх дитячого пальтечка.

У віконце-бійницю зазирала зірка. Уже й не одна; небо поступово очищувалось, сніг перестав, але вітер посилювався.

Він захворів на бронхіт і місяць не з’являвся в школі. Для Лідки це був довгий, як життя, щасливий і важкий місяць.

У крихітній квартирці, яку вона винаймала ось уже кілька років, панували сум’яття й безлад. Упорядкований безлад, узаконений — їй просто не хотілося нічого змінювати, ніби предмети, зрушені зі своїх випадкових місць, здатні були розірвати усталений хід речей. І максимівський шалик, забутий на письмовому столі, лишився лежати там, куди його кинули, — Лідці здавалося, що це добра прикмета. Хай лежить.

У ванній так і лишився висіти чистий махровий рушник, яким користувався гість. Рушник давно висох, але Лідка не поспішала його прибирати. Хай висить.

Часом, прокидаючись о четвертій ранку, вона вкривалася потом від думки, що все скінчено і Максимова не повернути. Що, оклигавши після хвороби, він тихенько перейде до іншої школи. Що йому нестерпно соромно згадувати все, що сталося з ним, що він у депресії, що він ненавидить її, стару дурепу, стерво-біологічку, що він сміється з неї і зневажає себе…

Після години-двох таких міркувань Лідка вставала, в темряві йшла на кухню й ковтала приготовані з вечора таблетки. Іноді після цього вдавалося знову заснути.

Повертаючись у сутінках зі школи, вона задирала голову і дивилася на своє темне вікно. Розуміла все безглуздя цього ритуалу й однаково дивилась — їй здавалося, що одного разу вікно виявиться освітленим.

— Я поспішаю, — казала вона колегам і знайомим. —