Читати книгу - "Армагед-дом"

Колеги та знайомі перезирались, і Лідка цієї миті вірила, що сказане — правда. Що на неї справді чекають; вона поспішала додому, піднімалась на п’ятий поверх вузькими смердючими сходами, заходила до себе в кімнату — і бачила недбало кинутий шалик, що зберігав залишки хлопчачого запаху, і дві чашечки з-під кави з засохлим візерунком гущі на дні.

Тоді вона сідала на край дивана, дивилась у стелю і щасливо усміхалась.

Вона вигадувала причини, що дозволяли їй зателефонувати Максимову додому. Причин знаходилося скільки влізе — наближалась весна, а з нею й випускні іспити. Стан максимівського здоров’я мав викликати в педагога серйозні побоювання; Лідка кілька разів репетирувала майбутню розмову, прокручувала в уяві різні її варіанти. Можна зателефонувати з учительської, а можна з автомата. Можна зателефонувати ввечері, коли вдома будуть максимівські мати та брат. А можна вранці, й тоді є шанс застати хворого на самоті.

Вона вивчила напам’ять номер його телефону.

Але жодного разу не зателефонувала.

На кінець зими почастішали хвороби й серед учителів, Лідці накидали додаткове навантаження. Уроки йшли один за одним, класи — старша й середня група — змінювали один одного в Лідчиному кабінеті біології. При цьому хлоп’я чи дівча, що всідалися на священне місце Максимова, викликали в неї не зовсім зрозуміле роздратування. Їй доводилося робити зусилля, аби приховати його.

Часом Лідка мала стримувати себе, щоб без видимої причини не усміхатися на весь рот. Вона частіше ніж звичайно ходила по класу, вздовж рядів, бо скрипучий стілець відгукувався звуком на кожен рух, і всидіти на ньому бувало несила.

На неї дивились. Озиралися на вулиці зовсім незнайомі чоловіки. Витріщалися старшокласники. Ніби вона випромінювала тепло. Або запах. Або невидимі хвилі, коливання, кола по воді.

Якось — Максимов хворів уже двадцять днів — вона наважилася заговорити з математичкою, обтяженою класним керівництвом.

— Цей Максимов… Що він собі думає, на другий рік лишатись?

— Розмовляла з матір’ю, — неохоче відгукнулась засмучена, нечепурна жінка. — Скоро має вийти… Ви вже, Лідіє Анатолівно, дайте йому змогу наздогнати програму. Прикро — відмінник був…

Лідка скривила губи — і сама була вражена, як удало, як природно склалася на обличчі стервозна гримаска. От же ж звичка. Приростає.

А за тиждень Максимов з’явився в класі.

Вона побачила його мигцем, на перерві, і довго сиділа в учительській, тамуючи серцебиття, втримуючи губи, що роз’їжджалися до губів. Дурепа, дурепа, стара дурепа.

Вона увійшла до класу хвилин за п’ять після дзвоника — учні вже майже впевнились, що біологічка нарешті захворіла.

Вона увійшла, викликавши в усіх розчарування; вона навмисне не дивилася на максимівську парту і, лише утвердившись за столом, дозволила собі «помітити» новоприбулого:

— А-а-а, Максимов! Ну нарешті! Як ти почуваєшся?

Вона відразу пожалкувала про це питання. Бо тепер доведеться вислухувати відповідь.

Максимов підвівся, і вона побачила, що він схуд. І він змінився; залишки дитинства, незграбна фігура в мішкуватому костюмчику, круглі щоки — все лишилося в минулому.

— Дякую, добре, — сказав він тихо. — МАЙЖЕ ЗОВСІМ добре.

Від цього «майже зовсім» спалахнули Лідчині вуха, прикриті, на щастя, розпущеним волоссям. Вона нервово поправила зачіску; їй здавалося, що весь клас, від проникливої Антоніни Дрозд до тупуватого тишка Харченка, спостерігає за нею й чудово розуміє, що відбувається.

— Тобі доведеться наздоганяти програму, — сказала Лідка, дивлячись у журнал. — Сідай… У нас сьогодні нова тема. Державні заповідники та їхня роль у біологічному ритмі живої природи…

Максимов сидів, низько схиливши голову.

На перерві вона раз у раз виходила з учительської. Ішла коридором, то в туалет, то в бібліотеку, то ще кудись.

Він стояв перед величезним стендом і вдавав, що вивчає правила внутрішнього розкладу. Він стояв, не сходячи з місця, всі двадцять хвилин, доки тривала перерва.

Він теж боявся.

Він боявся, вистежуючи її після уроків. Лише потім вона зрозуміла, як страшно йому було зробити цей перший крок, — а раптом вона засміється і прожене. Або, що ймовірніше, подивиться холодно, без розуміння: «Максимов? У чому річ?»

Вона побачила його — і швидко відвела погляд. Відійшовши метрів на десять, сповільнила крок.

Він рушив слідом. Як хвіст.

Так вони пройшли кілька кварталів.

Потім Лідка ні сіло ні впало завернула в незнайомий, високий, пропахлий котами під’їзд.

І довгі десять хвилин — доки нагорі не грюкнули чиїсь двері — вони стояли обійнявшись, безгучно й непорушно.

* * *

Її життя отримало сенс. Знову і, як їй здавалось, тепер уже назавжди.

Дуже скоро з’ясувалося, що Максимов фатально відстав від програми. Це при тому, що в нього й раніше були трійки; Лідка чудово знала, що думають про неї колеги-вчителі. «Звела» хлопчика, щоб зірвати копійку на репетиторстві; батькам Максимова не варто було б слухатися зміюки. А-а-а, у хлопчика тільки мати…

Вона поверталася зі школи, ставила чайник на плиту, приймала душ й діставала з шафки флакон дорогих, шалено дорогих для скромної вчительки парфумів.

І чекала — зазвичай не довше ніж півгодини.

Спершу в коридорі чулися кроки, але вона стримувала себе, не бігла стрімголов назустріч, а чекала, доки в передпокої ввічливо тенькне дзвоник.

…Неможливо зустрічатися щодня. Тут і гуска запідозрить, що щось не так. Максимов приходив до неї у понеділки, середи й п'ятниці, але вона чекала на нього щодня, і дуже часто недарма чекала, бо раз у раз виявлялося, що він забув зошит, чи не зрозумів завдання, чи ще щось.

І в неї майже ніколи не ставало сил його вигнати.

— …Ти вважаєш, що так і має бути? Вироблення умовного рефлексу на проходження Воріт? Що заради цього треба було перетворити країну на дресироване стадо?

— Не знаю… А який може бути інший шлях?

— Але ж виживали й так! Багато років виживали! Твої батьки, ти сама, мої батьки, брат, та всі…

— Всі… Ті, кого ти бачиш, справді вижили. А тих, хто лишився ТАМ, ти не бачиш. Мою сестру Яну, наприклад…

— Вибач…

— Артемчику, річ не в тім, скільки НАС залишиться лежати на підступах до Воріт. Річ у тім, що коли задавлять навіть когось одного… затопчуть, змішають з землею…

— Розумію. Не продовжуй. Але ж нас топчуть уже тепер! Ми ВЖЕ затоптані, Лідо. Ще не настав апокаліпсис, а ми — вже…

Вони лежали, обійнявшись. У кімнаті стояла темрява, лише час від часу стелею пропливали відсвіти далеких фар.

— Ні. Ми не розтоптані. І нікому не дамо себе розтоптати. Ми лише вдаємо…

Він осміхнувся холодно, як навчена життям людина років сорока. Вона не бачила його усмішки, але відчула її й затихла.