Читати книгу - "Армагед-дом"

class="p1">— Так не вийде, Лідо. Ні в кого. Мій батько… Я не хотів казати тобі, але він не просто помер. Його відправили на суспільно корисні… звідти забрали в клініку… і прислали довідку, що він… помер від інсульту. І той чоловік із його газети, якого забрали одночасно з ним, — його дружині теж прийшло — від інсульту… Вони їх убили. Вони вбивають. Вони вбиватимуть більше. Бо інакше не втримаєш, самих запевнень у тому, що це потрібно, самих екскурсій до моргу… замало. Уже замало. Ми думаємо, що ми найрозумніші… Що ми прикинемось покірними, й нічого. Але в мене вже сил немає. Таких, як Тонька Дрозд і її татусь… Їм подобається, коли ми — бруд. Лідо, я не можу більше. Я не можу…

Сірою стелею знову пройшло біле сяйво. Світло відбилося в очах юнака, що лежав поруч, широко розплющених і вологих.

Вона обняла його. Накрила собою.

— Артемчику… В мене нікого немає, крім тебе. Послухай… тримайся. Усе мине. Пройде мрига, все налагодиться, заспокоїться ця істерія… І я повернусь у науку. І ти будеш зі мною. Вступиш до універу… влітку їздитимемо в експедиції. Узимку й восени — оброблятимемо дані, писатимемо статті… Я роздобуду допуск. Я зможу. Я просто злякалася тоді, відмовилась… а ми зрозуміємо.

— Природу Воріт? — спитав він пошепки.

— Так! — погодилась вона радісно. — Ми… ми налагодимо промислове виробництво цих самих Воріт, люди ставитимуть їх самі, як тепер ставлять муляжі. Ми не залежатимемо ні від чого…

— Це не розв’язання проблеми, — тихо сказав Максимов. — Це те саме, що в лабіринті для щура зробити сто додаткових виходів.

По шибках повільно, делікатно застукотів дощ. Потім усе швидше і швидше. Потім забарабанив.

— Артеме… Обійми мене.

Дотик. Ще. Спокій. Безтурботне щастя.

Їй снилася та давня експедиція, німотний зеленуватий світ і затоплені морем, не прибрані вчасно Ворота. Уві сні замість Славка з нею був Максимов.

Їй снився Андрій Зарудний, молодий, молодший від самої Лідки. Чомусь із зеленими очима, і з очей Андрія Ігоровича усміхався хлопчик Артем.

Їй снились університетські коридори, і червоні килими на сходах цивільникової контори, і червоні поля нескінченних маків. І замість безлічі незрозумілих, необов’язкових у її житті людей там з’являвся Максимов. Вона не бачила його, але відчувала його присутність.

Увесь дотеперішній світ, усе її попереднє життя були затягнені запилюженою такою завісочкою. Часом прозорою, часом майже невидною. І лише тепер, зірвавши пелену, Лідка розуміла, що жити під нею було нестерпно. Під цією сіренькою, всепроникною плівкою нелюбові.

Вона втратила півжиття.

А могла б утратити все, без решти. І так і не зрозуміти, що втратила.

* * *

«…що кричать про порушення прав людини. Доречно спитати цих панів — про які права йдеться? Про право кожного з нас бути затоптаним на порозі Воріт? Про право бути похованим під лавою, або змитим хвилею, або вбитим глефою? Чому заходи з порятунку населення під час кризи здаються комусь то антигуманними, то надмірними, то невчасними?

А ось чому. У всі часи на апокаліпсисі годувалася ціла зграя кровопивців — від продажних державних чиновників, що пропускали в „домовлений час“ армію своїх родичів, до сумнівних фірм, що відбрунькувались від старої ЦО й за колосальні гроші обіцяли безпечні „ескорт, транспортування, евакуацію“. Тепер вони позбавлені цієї змоги; тепер їм не подобається, що кожен громадянин має рівну можливість гарантовано безкоштовно евакуюватись у Ворота. Тепер вони горлають про „порушення прав людини“, що існує лише в їхній хворій уяві…»

(Із промови міністра ЦО з нагоди Квітневих свят, 23 квітня 18-го року 54-го циклу)

* * *

…Вона чекала на нього довше, ніж звичайно. Він прийшов задиханий, сумний — мати, за його словами, щось давно підозрює й ось-ось розвине підозри. Ховаючи погляд, він припустив, що, можливо, доведеться змінити розклад зустрічей або взагалі якийсь час не зустрічатися; за хвилину, побачивши її обличчя, він обійняв її і сказав, що кине заради неї школу та сім’ю. Що втече з нею до лісу.

Нервово сміючись, вони допомагали одне одному роздягтись, коли за вікном завила сирена. Був ясний квітневий вечір; у сусідній квартирі впав і загримів по підлозі оцинкований таз.

— Громадяни, навчальна тривога. Громадяни, залік часу пішов. Увага… Навчальна тривога… Сто сім, сто шість, сто пять, сто чотири…

Лідка повільно випустила руки Максимова. Застиглими очима подивилась йому в обличчя:

— Не піду.

Він переминався з ноги на ногу, то просовуючи руку в рукав сорочки, то знову висмикуючи її назад:

— Що?

— Не піду! — пошепки вигукнула Лідка. — Ні! Ненавиджу! Не хочу! Замкну двері, всіх к бісу! Моя квартира… Не піду! Не бажаю!

— Дев’яносто два, дев’яносто один, дев’яносто, вісімдесят дев’ять, — бубонів металічний голос у дворі. Сходами лунко тупотіли чиїсь ноги.

— Заспокойся, Лідонько…

— Я спокійна. З мене досить. Я не щур, я не бажаю! Я не піддаюсь дресируванню. Я маю право здохнути! Я… маю право… кохати тебе, коли хочу! Я вільна людина!

— Лідо…

Вона вляглась на диван і закинула ногу на ватяну спинку:

— Усе. Йди. Ти — йди. А мені вже начхати.

— Шістдесят вісім, шістдесят сім, шістдесят шість…

— Лідо, — глухо сказав Максимов. — Мій батько… Тепер ти. Я не хочу.

— Нічого мені не зроблять, — сказала вона злісно.

— Зроблять, — тихо сказав Максимов. — Це саботаж. Для початку виженуть зі школи… Усе… стане… складніше.

— П’ятдесят два, п’ятдесят один, п’ятдесят, сорок дев’ять…

— Лідо, — пошепки сказав Максимов. — Я тебе дуже-дуже прошу. Будь ласка. Ну пересиль себе…

Вона відвернулась обличчям до диванної подушки й заридала.

На рахунок «нуль» вони вийшли з під’їзду — блідий хлопчик зі шкільним портфелем і його нервова, червона, обурена репетиторка. Ще б пак — так грубо перебили навчальний процес…

Сусіди поглядали скоса.

Вони косили б очима ще дужче, якби побачили, що у хлопчика під курткою немає ні сорочки, ні майки. А обурена пані вдягла плащ просто на еротичну мереживну комбінацію.

* * *

На випускному вечорі Лідка вперше побачила Максимову матір. Досі вони чомусь не здибалися ні на батьківських зборах, ні на загальношкільних святах; навіть у ті далекі часи, коли Артемові ще загрожувала трійка в атестаті, Максимова — всупереч порадам — не прийшла до школи, щоб поговорити з вередливою біологічкою.

І от тепер вони зітнулися — хоч Лідка весь вечір прагнула триматися подалі.

Максимова була Лідчиного покоління, та вигляд мала кепський, років на десять старшої. Погане життя не додає молодості. Тривога за сина — тим більше.

— Доброго вечора, Лідіє Анатолівно… Як прикро, що раніше нам не випадало здибатись.

Максимова