Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Щоправда, пан Теодор використовував слово «транспонують», адже ноти, котрі віртуози витискають з саксофона, — не відповідають за висотою написаним на папері. Тому — геть ноти, казав пан Теодор, краще цитувати своїми легенями драми Шекспіра чи вірші Данте, а ноти і партитури нехай залишаться учням. Книжок у хаті він мав багато, ніколи на них грошей не шкодував. А коли час був, грав на своєму альтовому, як міг, адже через ту втрачену фалангу щось у його музиці залишалося недоказаним, щось завжди випадало. Тепер, коли альтовий моїми вустами заговорив більш-менш зрозуміло, треба було дізнатися те, що пан Теодор залишив на здогадку.

Мабуть, навмисне залишив.

Адже лак у мене виходить непоганий, але — рідкіший, ніж майстер робив. Але то навіть на краще. А от кілька років не відомо було, як і чим він шліфував тростину. Був у нього певний секрет, а який саме — так і не встиг сказати.

Лиш потер у повітрі чорними пучками пальців, ніби розтирав у них щось — та на цьому жесті й відійшов.

А чую, чую його досі…

«…Якщо хтось скаже тобі, що «виконує музику такого-то і такого-то», як це оголошують конферансьє на концертах, — не вір. Не можна музику виконати, мов роботу!

Вона, як душа, або є в тобі, або немає. Якщо немає, то ти не живеш, а лише перебуваєш свій час на землі. Тут або-або: або згинь у темряві, або відгукнися на світло всім серцем.

Ніколи не пошкодуєш. Без того ти не людина. Людина лише та, хто бодай одну струну в собі має. А інші — донизує до самої старості, до смерті. В когось дві залишається, в когось — сто дві. То вже — як життєва карта ляже. Але бодай одну в собі виростити треба… …Нині скрізь можна тростину купити — з синтетичного матеріалу. Але то — мертва річ. Говорить лише те, що з землі енергію увібрало, з душ людських, що до тебе жили — очерет, бамбук. Все те, що дихає, росте і помирає, як людина. Пальцями то все обробляти треба, живою рукою. І тростину, і мундштук, і лігатуру. І в покритті секрет, в лаку, і в шліфовці. …Тростина і саксофон — це як… жінка і чоловік. Без тростини сакс — німий, тростина без сакса — звичайна тріска. А якщо і те, і те у фабричному інструменті на місці — виникає інша проблема: розмір. Все має співпасти, до міліметра. Для кожного сакса має бути своя тростина. І якщо не вистачає того півміліметра, говорить сакс таке, що, як казали моя бабуся — «на голову не надінеш». Какофонія виходить. У світі її багато…

Я експериментував з тростинами — не сприймай за алегорію! — аж доки не зрозумів, що не можуть вони однаковими бути. На мільйон саксів — мільйон тростин! Для деяких треба важчі, інші навпаки — варто полегшувати. У кожного інструмента має бути свій характер, як в людини».

…Помер пан Теодор уві сні.

Щодня — от уже сім років — ходжу на могилу.

Потім купую пиво і чипси. І розмовляю з ним альтовим.

А пиво і чипси — то з іншої опери. Але так само — гірчить…

2

Містечко наше маленьке, але воно саме містечко, а не селище чи село.

У ньому все як годиться — ринкова площа, автостанція, руїни фортеці, костели, православні церкви і навіть одна синагога, сквер з Луна-парком і та частина, яка називається Старе Місто. Воно вимощене бруківкою. У ньому вузенькі вулиці і старі облуплені будинки, кілька пивних яток під червоними парасольками і де-не-де — скульптури, які давно потребують реставрування.

Там же, в колишньому маєтку, розташована музична школа, за нею — цвинтар і далі — урвище, поле і ліс.

Усе місто дихає провінційністю і… старовиною. Провінційністю — в кращому розумінні, коли йдеться про неквапливість, неметушливу увагу до кожної дрібниці, дитяче захоплення усім, що потрапляє в поле зору, і жагу всотувати в себе все нове, все, чим об’їдаються великі і галасливі міста, втрачаючи смак до всього істинного. А старовиною наше місто — видихає. В прямому сенсі: робить ковток повітря, котре часом просякнуте випарами бензину чи димом шашликів, а видихає зі своїх тисячолітніх легенів особливий музейний дух, що йде від бруківки і стін старої фортеці, від урвищ і обважнілого прадавнього лісу.

Будинок пана Теодора розташований на околиці, над самим урвищем, котре за півсторіччя підступило так близько, що вночі, коли фортеця і центр старої частини міста підсвічується різнобарвними ліхтарями, здається, що він висить в небі, мов повітряна куля.

Заняття в музичній школі відбуваються тричі на тиждень.

Звісно, ті, кому батьки купили фортепіано або баян чи скрипку, ходять щодня. Але, дякувати Богу, я маю купу часу завдяки трьом учням, котрі чомусь обрали сакс — забаву досить дорогу. За останні п’ять років це найбільша кількість учнів.

Тому ані взимку, коли місто замітає двометровим шаром снігу, ані влітку, коли бруківка плавиться під ногами, мені не важко перетнути майдан і сквер, щоб зустрітися з ними.

Цей сквер тут чомусь називається Пташкою.

Якщо хтось говорить «зустрінемось на Пташці», всім зрозуміло, про що йдеться.

Сьогодні двоє робітників встановлюють там велетенський щит з героями якогось нового американського мульт- блокбастера, попереду яких зображена ще й вся компанія зі «Шрека».

Персонажі, намальовані ядучо-яскравими фарбами, виглядають безглуздо на тлі беззубих лав та облупленої скульптурної групи фізкультурників з оббитими кінцівками.

Всі пробігають повз щит, не дивлячись.

Заклякає перед ним лише одна бабця. Її обличчя розпливається в зворушливій дитячій посмішці, вона озирається на перехожих, хитає головою, запрошуючи їх приєднатися до своєї радості — мовляв, це ж треба таке вигадати, погляньте, які кумедні. Або так: «Ти диви, що ті гамериканці знову утнули!»

Але всі давно вже набавились виглядом зеленого Шрека в телевізорі чи кінотеатрі — і радості бабці не поділяли. Але цей погляд тепер залишиться в мені надовго — живий, дитячий. Я давно живу такими миттєвими спостереженнями, щоб потім перевести їх у звуки.

Я розпочинаю урок, все ще згадуючи той погляд і дивуючись тому, які вони однакові — старі і діти. Адже учні дивляться на мене так само — зі здивуванням і захопленням, часом штовхаючи одне одного ліктем — це ж треба таке вигадати! — і тримають на колінах свої досить дивні для цих країв інструменти.

— У 1840-му році бельгійський музичний майстер Альфред Сакс винайшов новий музичний інструмент, котрий