Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

Порівнявши з традиційною номенклатурою «лицарських чеснот», як її подано у Данте, побачимо, що з 11 Дантових прикмет «духовного лицаря» (fortezza, temperanza, liberalitade, magnificenza, magnanimitade, amativa d'onore, mansuetudine, affabilitade, veritade, eutrapelia, quistizia)[425] в Антоновичевому «портреті українофіла», явно чи неявно, присутні  м а й ж е  в с і, за винятком суто етикетних (пов'язаних із нормами куртуазної поведінки), — а саме: fortezza (щира відвага), liberalitade (поміркованість у матеріальному), magnanimitade (розумне прагнення слави — тут, успіху [«преуспеяния»] для батьківщини)[426], amativa d'onore (поміркована амбіція), affabilitade (здатність до світського спілкування, отже, власне та, дивакувата вже для сучасного вуха, «розвиненість» настільки, щоб «і літературно викласти свої переконання»[427]!), а найголовніше — quistizia (справедливість і любов до справедливости). І в цьому немає нічого дивного — адже цей самий етичний кодекс (з деякими поправками, про які нижче) був чинним і для наших «мальтійських лицарів» — запорожців, хронологічно останнього з військово-чернечих орденів європейського середньовіччя[428]. Інша справа, що якраз морально-звичаєвий і обичайний аспект козацької культури («мій звичай — козацький обичай») досі, порівняно з іншими, досліджений дуже скупо, і, по суті, далі Д. Яворницького україністика в цьому питанні так і не посунулася. Проте навіть і того, чим диспонуємо, цілком досить, аби впізнати в нашому козацтві стандартний звичаєвий норматив середньовічного «Христового воїна» («святого лицаря», за Шевченком) — milites, «оборонця віри» під покровительством Діви Марії, архістратига Михаїла і св. Юрія[429] (сумніви М. Поповича з приводу того, наскільки правними слід вважати лицарські претензії козацтва, пояснюються, на мою думку, звичайнісіньким нерозрізненням лицарства первісного, військового, від пізнішого, придворного: у XVI—XVII ст. у Європі друге вже цілком витіснило перше, якому наше Запорожжя лишилось останнім бастіоном, — вочевидь, це мусило бути не останньою з причин, чому Запорожжя так широко притягувало до себе невпокоєні рештки якраз «старого», мілітарного лицарства-bellatores із Центральної та Південної Європи, звідки в XVII ст. прибило в Україну і предків Лариси Косач по обох лініях — з Греції перекладача-«драгомана» при гетьманському вряді, з Боснії нащадків Стефана Косачі, першого правителя Герцеґовини — за герцоґським титулом, одержаним 1444 р. від імператора Фрідріха[430], — і вже аж ніяк не можна погодитися з М. Поповичем, ніби «надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство»[431], — навпаки, якраз на «середньовічне», військове рицарство IX—XIII ст. воно й схоже як дві краплі води, і в цьому легко пересвідчитися, зіставивши археографічні нариси Д. Яворницького з відповідними студіями західних медієвістів[432], — не треба тільки дошукуватися в ньому придворної куртуазности, якої не знало і яку, за традицією, зневажало й західноєвропейське «Христове воїнство»).

Простіше мовивши, перші покоління українських народників, по суті, і були, у зовсім неметафоричному сенсі, «духовними лицарями» дантівського типу — тими, хто після занепаду лицарської (у вітчизняному еквіваленті, козацької) доби змінив меч бойовий (у вітчизняному еквіваленті, шаблю) на духовний («нашого завзятого Головатого» — на «нашу думу, нашу пісню»), керуючись у своїх діях тим самим шляхетсько-лицарським кодексом  с л у ж і н н я  і  п о с в я т и  і розбудовуючи свій рух за тією самою  л и ц а р с ь к о - о р д е н с ь к о ю  м о д е л л ю («таємного товариства», або, як злостиво скаже С. Єфремов, «релігійної секти»). За спогадами Є. Чикаленка, після офіційно оголошеного «саморозпуску» 1876 р. Стара Громада «зосталася існувати у великій таємниці, навіть між українцями <…> Писаної програми в українських громад не було, і складалися вони з людей, що вірили і по змозі працювали для відродження української нації. Політичного світогляду від членів не вимагалося, <…> але зате твердо вимагався етичний ценз, через те, певно, й прийнята була по всіх українських громадах одноголосність виборів; коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка в члени громади не приймали (NB: та сама засада, на якій комплектувалися масонські ложі! — курсив мій. — О. З.)»[433]. Це в чистому вигляді опис аристократичної езотеричної організації релігійного типу, що й не  дивно, якщо зважити на приналежний діахронний контекст — відновивши лінію переємства від «славних прадідів» — «мальтійських кавалерів»-запорожців — через дідів — декабристів і масонів — та батьків-«братчиків» — до тих останніх «посвячених», які стали завершальною ланкою в розтягненому на понад століття «передатковому механізмі»: від Ucraina terra cossacorum, «України козацької» — до модерної України.

Уточню: все вищесказане аж ніяк не слід тлумачити як авторську амбіцію одним «кавалерійським наскоком» піддати ревізії ту канонічну, давно всталену й широко апробовану періодизацію української інтелектуальної історії, згідно з якою шляхетський (або, як висловлювалися в 1920-ті, «дворянсько-поміщицький») період цієї історії закінчується 1840-ми роками, від 1840-х по 1880-ті триває народницький, а з 1890-х починається доба модерного націоналізму. З погляду історії ідей саме так воно й було. Одначе, як я вже не раз підкреслювала, мене в цій книжці цікавить не так історія ідей, як історія чуттєвости, представлена на рівні культурних архетипів, а з цього погляду по-справжньому «демократизуватися» українська культура, попри все її ідейне «мужикофільство» (у світлі імперських політичних кон'юнктур напряму ототожнене з «мужицтвом» і дотепер від нього не відокремлене), почала куди пізніше, ніж це сьогодні видається нам, уже позбавленим приналежних культурних рецепторів, щоб відділити аристократичний «верх» від демократичного «низу».

Ось характерний приклад такого хаотичного змішання одного з другим. М. Попович, зовсім слушно підкреслюючи в козацькій культурі «демонстративну безтурботність» у ставленні до матеріальних добр — з одного боку, жадобу до військової здобичі, з другого, нормативний припис негайно «пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги»[434], — у добрій вірі сприймає це за ознаку посполитої, простацької «сміхової» культури (здається, чи не змішуючи цю останню з деструктивним пафосом хронологічно найближчих до нас «народних карнавалів» — селянських антипоміщицьких погромів 1905-го та комсомольських бенкетів початку 1930-х на обійстях «розкуркулених»), — і при тому геть недобачає найочевиднішого пояснення, що само лежить на поверхні: органічна відраза до «купецтва», презирство до буржуазних цінностей, а надто до матеріального накопичення, — то була генетична типологічна ознака європейської шляхти аж до самого XVIII ст. включно (ще герцоґ Рішельє давав своєму синові урок аристократичного поводження, посилаючи його на день гуляти в місто з повним гаманом золота, а коли хлопець приніс назад невитрачену решту, демонстративно викинув гроші у вікно)[435]. Саме по цій лінії й проходить межа, іже не прейдеши, між шляхтичем і буржуа, інакше — лицарем і селюком, «козаком» і «мужиком»; саме тому в Данте, останнього співця лицарської культури й аристократично-гидливого ненависника «сріблолюбців», так тяжко караються в нижніх колах пекла «захланні»; саме тому, в остаточному історичному підсумку, аристократія й програла буржуазії — спочатку економічно, а відтак