Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

світлофорів, дивився на густий натовп, на суцільний потік таксі, обіч якого неквапно цокотіли підковами запряжені у фіакри коні, й на повій, що поодинці й парами прогулювались в пошуках вечері. Ось гарненька дівчина пройшла повз мій столик, і я провів її очима, поки вона не зникла, а потім провів очима іншу і раптом побачив, що та перша повертається. Коли вона знов проходила повз мене і я перехопив її погляд, вона підійшла й сіла за мій столик. З'явився офіціант.

— Що питимеш? — запитав я.

— Перно.

— Це не для маленьких дівчат.

— Сам ти маленький. Гарсоне, чарку перно!

— Мені теж.

— В тебе що сьогодні — вечір розваг? — спитала вона.

— Атож. А в тебе?

— Ще не знаю. В цьому місті не вгадаєш.

— Тобі не подобається Париж?

— Ні.

— Чому ж тоді не їдеш кудись-інде?

— Бо інде нема ніде.

— Бачу, в тебе веселий настрій.

— Веселий, аякже. Далі нікуди.

Перно — це зеленкувата підробка під абсент. Якщо додати до нього води, воно стає каламутно-білим. А смаком нагадує солодець і спочатку добряче запаморочує голову, але потім прояснює її саме настільки, наскільки запаморочило. Ми сиділи й пили, його, і дівчина весь час супилася.

— То що, — сказав я, — почастуєш мене вечерею?

Вона пирхнула, і я зрозумів, чому вона намагалась не сміятися. Зі стуленими устами вона була така гарна дівчина. Я заплатив за перно, й ми зійшли з тераси. На мій оклик фіакр під'їхав до тротуару. Зручно вмостившись, ми повільно й плавно рушили широкою, осяйною, майже безлюдною авеню Опери, повз замкнені двері й освітлені вітрини крамниць. Коли ми проїздили повз заставлене годинниками вікно кореспондентського пункту «Нью-Йорк геральд», вона спитала:

— Навіщо їм стільки ходиків?

— Вони показують час у різних містах Америки.

— Так я тобі й повірила.

Ми звернули на вулицю Пірамід, перетнули запруджену Ріволі й через темну браму в'їхали в Тюїльрі. Дівчина пригорнулася до мене, і я обняв її. Вона підставила мені уста й торкнулася мене рукою, але я одвів її руку.

— Не треба.

— Чому? Ти хворий?

— Так.

— Хто тепер не хворий! Я теж хвора.

Ми виїхали з Тюїльрі під ліхтарі мосту, перетнули Сену й завернули на вулицю Святих Отців.

— Не треба було пити перно, якщо ти хворий.

— Тобі теж.

— Мені те байдуже. Жінці те байдуже.

— Як тебе звати?

— Жоржет. А тебе?

— Джейкоб.

— Це фламандське ім'я.

— І американське.

— Ти часом не фламандець?

— Ні, американець.

— Це добре. Фламандців я терпіти не можу.

Ми під'їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд ресторану не сподобався.

— Я бачила й кращі шинки.

— Вірю, — сказав я. — Якщо тобі більш до вподоби «Фуайо» — онде фіакр, сідай і їдь.

Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали.

За столом Жоржет пожвавішала.

— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно.

— Краще, ніж у Льєжі?

— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.

Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись.

— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе?

— Мене поранило на війні,— відповів я.

— У-у, клятуща війна.

Потім ми з нею, надіевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав:

— Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти?

— Приятель кличе, — пояснив я і вийшов.

За великим столом сидій Бреддокс, а з ним ціла компанія — Кон, Френсіс Клайн, місіс Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди.

Ходімо з нами на танці! — сказав Бреддокс.

— На які танці?

— В дансинг, звісно, — втрутилася місіс Бреддокс. — Хіба ви не знаєте, що ми відновили моду на вечори танців?

— Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, — докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона сиділа дуже рівно й силувано посміхалась.

— Звичайно, він піде, — сказав Бреддокс. — Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз принесуть каву.

— Гаразд.

— І ведіть сюди свою приятельку, — всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як більшість канадок, мала товариську вдачу.

— Дякую, зараз прийдемо, — сказав я й повернувся до малої зали.

— Хто твої друзі? — спитала Жоржет.

— Письменники й художники.

— На цьому боці Сени їх аж кишить.

— Атож, їх тут забагато.

— Звідкіля вони тільки й беруться. А проте деякі непогано заробляють.

— Ще й як.

Ми скінчили вечеряти, допили вино.

— Ходімо, — сказав я, — вип'ємо з ними кави.

Жоржет розкрила сумочку і, дивлячись у дзеркальце, злегка припудрила обличчя, підфарбувала уста й поправила капелюшок.

— Я готова, — оголосила вона.

Ми ввійшли до переповненої великої зали. Бреддокс та інші чоловіки за столом підвелися.

— Знайомтеся: це моя наречена, мадемуазель Жоржет Леблан, — сказав я.

Жоржет продемонструвала свою чарівну усмішку, й ми потиснули всім руки.

— Ви часом не родичка співачки Жоржет Леблан? — спитала місіс Бреддокс.

— Connais pas[46]— відповіла Жоржет.

— Вас звуть так само, — лагідно пояснила місіс Бреддокс.

— Та ні,— сказала Жоржет. — Моє прізвище Обен.

— Але ж містер Барнс відрекомендував вас як мадемуазель Жоржет Леблан. Я добре чула, — наполягала місіс Бреддокс, яка, розмовляючи по-французькому, прагнула передусім говорити швидко й тому часом не розуміла, що каже.

— Він дурень, — відповіла Жоржет.

— О, то це, виходить, жарт, — сказала місіс Бреддокс.

— Еге ж, — сказала Жоржет. — Смішки-пересмішки.

— Чув, Генрі,— гукнула місіс Бреддокс через стіл своєму човікові.— Містер Барнс відрекомендував свою наречену як мадмуазель Леблан, а насправді вона — мадемуазель Обен.

— Атож, люба. Це мадемуазель Обен. Ми з нею давні знайому вкажіть, мадемуазель Обен, — заляскотіла Френсіс Клайн, яка на відміну від місіс Бреддокс, очевидно, не відчувала ні особливої гордості, ні подиву з приводу того, що так легко говорить по-французькому, — ви давно в Парижі? Вам тут подобається? Ви любите Париж?

— Хто це? — запитала мене Жоржет. — Їй теж треба відповідати?

Вона обернулася до Френсіс, яка сиділа, згорнувши руки, звівши голову на тонкій шиї, і всміхалася стуленими губами, ладна балакати далі.

— Ні, Париж мені не подобається. Через дорожнечу й бруд.

— Бруд? По-моєму, Париж — одне з найчистіших міст в Європі.

— А по-моєму — брудне.

— Дивно, дивно. Може, ви тут недавно?

— Уже й забула