Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Але люди тут приємні. Цього в них не відбереш.

Жоржет обернулася до мене:

— В тебе не друзі, а золото.

Френсіс трохи сп'яніла, і їй хотілося поплескати язиком, але тут подали каву й мадам Лавінь принесла лікери. Після цього ми всі вийшли й рушили до дансингу, що його вподобали Бреддокси.

Дансинг містився в клубі на вулиці Де-ля-Монтань-Сент-Же-нев'єв, у районі Пантеону. П'ять вечорів на тиждень там розважався робочий люд із довколишніх кварталів, на один вечір клуб ставав дансингом, а в понеділок — не працював. Коли ми приїхали, там не було нікого, крім поліцейського, який сидів коло дверей, хазяїнової дружини за оббитою цинком стойкою й самого хазяїна. На наші голоси униз зійшла хазяїнова дочка. В кімнаті стояли довгі столи й лави, вільне місце за ними правило за танцювальний майданчик.

— Невже люди не можуть сходитись раніше, — сказав Бреддокс.

Хазяїнова дочка підійшла й спитала, що ми питимемо. Хазяїн сів на високий табурет під стіною й заграв на акордеоні. Нога в нього була обв'язана шнурком з дзвіночками, і він, граючи, відбивав нею такт. Усі пішли танцювати. В кімнаті стало жарко, и ми повернулися до столу спітнілі.

Господи, вигукнула Жоржет, — ну й парильня!

— Так, жарко.

— Не те слово!

— А ти зніми капелюшок.

— Ай справді.

Хтось запросив Жоржет танцювати, і я підійшов до стойки. Було справді душно, й акордеон приємно звучав у гарячому вечірньому повітрі. Я випив кухоль пива, стоячи в дверях, на прохолодному протязі. Стрімкою вулицею спускалися два таксі. Обидва зупинилися перед дверима клубу. З машин вийшли хлопці без піджаків — хто в джемпері, а хто в сорочці. В світлі, що падало з дверей, я бачив їхні руки й щойно вимиті, зачесані кучері. Поліцейський коло дверей глянув на мене й усміхнувся. Хлопці ввійшли досередини. Коли вони проходили повз мене, жваві, рухливі, галасливі, їхні білі руки, хвилясте волосся, білі обличчя мигтіли в яскравому світлі. З ними була Брет. Вона сяяла вродою і в цій компанії трималась як своя.

Один із хлопців помітив Жоржет і вигукнув:

— Що я бачу? Справжня повія! Я потанцюю з нею, Летте. А ти помилуйся, гаразд?

Високий чорнявий хлопець, на ім'я Летт, сказав:

— Тільки без дурниць.

Кучерявий блондин відповів:

— Не ревнуй, серденько. — І оце з ними була Брет.

Я розлютився. Вони чомусь завжди викликали в мене лють. Я знав, що їх заведено не сприймати всерйоз, що треба виявляти поблажливість, але мені так і кортіло зацідити котромусь у зуби, однаково, котрому, аби лише збити з них оту манірну пиху. Натомість я вийшов на вулицю й випив кухоль пива в барі сусіднього танцклубу. Пиво було погане, і я прополоскав рот коньяком, на смак іще гіршим. Коли я повернувся до дансингу, всі танцювали, й Жоржет танцювала з високим блондином, який, схиливши голову набік, закочував очі й крутив стегнами. Щойно танець скінчився, її запросили знову. Вони передавали її з рук у руки. Я знав, що тепер вони всі танцюватимуть з нею. В них завжди так.

Я сів за стіл — поряд з Коном. Френсіс танцювала. Місіс Бреддокс привела й відрекомендувала нам якогось Роберта Прентіса. Виявилося, що він з Нью-Йорка, хоч останнім часом жив у Чікаго, і що він здібний письменник-початківець. Говорити він намагався з англійським акцентом. Я запропонував йому випити.

— Щиро дякую, — сказав він, — я оце випив чарку.

— Випийте ще одну.

— Що ж, доведеться. Дякую.

Ми покликали хазяїнову дочку й замовили по чарці коньяку й пляшку води.

— Я чув, ви з Канзас-Сіті,— сказав він.

— Так.

— Вам не нудно в Парижі?

Ні.

— Справді?

Я трохи захмелів — не так, щоб дуже, але висловів уже не добирав.

— Хрест святий, — сказав я, — що ні. А вам?

— Ох, вам так личить сердитися, — сказав він. — Як я заздрю тим, хто вміє сердитись.

Я підвівся й пішов до тих, що танцювали. Місіс Бреддокс подалася за мною.

— Не гнівайтеся на Роберта, — попросила вона. — Ви ж бачите, він ще зовсім дитина.

— Я не гніваюся, — сказав я. — Просто мене занудило.

— Ваша наречена має великий успіх. — Місіс Бреддокс постежила очима за Жоржет, яка танцювала в обіймах високого чорнявого хлопця на ім'я Летт.

— Невже? — спитав я.

— Величезний успіх, — запевнила місіс Бреддокс.

Підійшов Кон.

— Ходімо, Джейку, — сказав він, — вип'ємо. — Ми перейшли до стойки. — Що з тобою? Хтось зіпсував настрій?

— Та ні. Просто мені остобісів цей балаган.

До стойки підійшла Брет.

— Привіт, хлопці.

— Привіт, Брет, — сказав я. — Чому ти не п'яна?

— А я вирішила більше не напиватися. Дайте-но людині коньяку з содовою.

Вона стояла з чаркою в руці, і я побачив, як Роберт Кон дивиться на неї. Такі очі були, певно, у його співплемінника, коли той побачив землю обітовану. Кон, звичайно, був куди молодший. Але погляд його виражав ту саму палку, невгамовну жагу.

Брет — у тонкому джемпері й твиновій спідниці, з хлопчачою зачіскою — була напрочуд гарна. Від неї й пішла та мода. Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин.

— І компанія ж у тебе, Брет, — сказав я.

— Один в один, правда ж? Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво?

— В «Наполітені».

— І, звісно, вечір провів як у казці?

— Як у раю, — сказав я.

Брет засміялася.

— Як тобі не соромно, Джейку. Так шокувати всіх нас. Що скаже Френсіс, що скаже Джо?

Це вже адресувалося Кону.

— До того ж ти підриваєш промисел, — додала Брет.І знову засміялася.

— Ти сьогодні просто на диво твереза, — зауважив я.

— Мені й самій дивно. Справді-бо — в такому товаристві, як оце, можна було б напитися, не ризикуючи нічим.

Заграла музика, і Роберт Кон сказав:

— Дозвольте запросити вас, леді Брет.

Брет усміхнулася йому.

— Я обіцяла цей танець Джейкобу. — Вона засміялася. — В тебе страшенно старозавітне ім'я, Джейку.

— А наступний? — спитав Кон.

— Потім ми йдемо, — відповіла Брет. — Нас чекають на Монмартрі.

Танцюючи, я глянув через плече Брет на Кона: той стояв біля стойки й не зводив очей з Брет.

— Ще одне розбите серце, — сказав я їй.

— Не кажи. Бідолашний хлопчик. Я тільки тепер помітила.

— Так я тобі й повірив. По-моєму, ти їх колекціонуєш.

— Не мели дурниць.

— Авжеж, колекціонуєш.

— А коли й колекціоную, то що?

— Нічого, — відповів я.

Ми танцювали під акордеон, і хтось почав пригравати й на банджо. Було жарко, але я почував себе щасливим. Ми мало не наштовхнулися на Жоржет, що танцювала з одним із отих