Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

за столом не мала ніякого бажання. Вона підсунула свою тарілку з великою картоплиною та печеним козячим сиром Петрусеві, який і так отримав від дідуся повну тарілку їжі. Ця обставина аніскілечки не завадила йому: апетиту вистачало і на дві порції. Гайді тим часом побігла до шафи за пальтечком, яке отримала в подарунок від Клари. Тепер у теплому пальті була добре захищена від холоду і готова підніматися на полонину. Дівчинка стала біля Петруся, і коли той «звільнив» тарілку від останньої картоплини, категорично заявила: «Ідемо!» — і першою вийшла на вулицю. Вона мала багато чого розповісти йому: в новому хліві Білка і Бурка геть нічого не хотіли їсти, стояли, сумно понурившись, і за цілий день навіть ні разу не мекнули. А коли вона спитала дідуся, чому вони такі зажурені, той відповів, що кізки зараз почувають себе так само, як їй було у Франкфурті, бо за все життя ні разу не сходили з полонини.

— Петрусю, ти маєш колись відчути, як це воно: бути не вдома, — додала під кінець розповіді Гайді.

Діти майже дійшли до Петрусевої хатини, а він і слова не промовив. Здавалося, усі його думки звернуті до чогось дуже важливого, тому він не такий уважний слухач, як зазвичай. Перед порогом Петрусь несподівано став як укопаний і з певною впертістю в голосі сказав:

— Я ліпше до школи буду ходити, ніж за кожним разом від Вуя прутом діставати.

Гайді була тої самої думки і ревно підтримала його наміри. В хатині за пряжею сиділа лише Петрусева мама. Вона пояснила, що бабця не встає з постелі, бо їй холодно, та ще й почуває себе не дуже добре. Для Гайді це було незвичним, зазвичай та завжди сиділа у своєму куточку. Отож мала побігла в кімнатку до старенької. Та лежала в своєму вузькому ліжку, замотана в подаровану сіру вовняну хустку та вкрита тонкою ковдрою.

— Слава тобі, Боже, і хвала! — промовила старенька, як тільки дівчинка застрибнула в кімнатку. Всю осінь вона мала страх у серці, що Гайді від неї забере той незнайомий пан, що приїхав з Франкфурта. Всю осінь він, як розповідав Петрусь, ніц но[27]1 ходив з малою на високогірне пасовисько та постійно про щось із нею балакав. А коли її певний час не було, старенька майже повірила, що він таки приїхав для того, щоб забрати дитину. Навіть коли незнайомець поїхав сам, старенька проживала кожен день з острахом, бо дівчинку міг забрати до міста який-небудь панський посланець. Гайді підбігла до ліжка:

— Бабусю, ти так сильно заслабла? — спитала вона.

— Та нє, дитинцю, нє, — заспокоїла старенька, погладжуючи її руку, — то я тільки від тої зимниці під ковдрою ховаюся.

— То ти відразу станеш здорова, як тільки настане тепло? — наполегливо допитувала дівчинка.

— Так, певне, шо так, як дозволить Бозя, ше до великого тепла знов сяду за прядку. Я так си думаю, може, вже й нині, встану з ліжка. Хочу трішки походити, а завтра все буде по-старому, — запевняла бабуся, яка відчула, що дівчинка налякалася.

Їй таки вдалося заспокоїти дитину, яка раніше ніколи хворою бабусю не бачила. Дівчинка з деяким зачудуванням глянула на стареньку:

— У Франкфурті закутувалися в шалик[28] перед тим, як вийти погуляти, а ти вирішила вкутатися, як іти спати?

— Я, дитинцю, замоталася, бо змерзла, так мені в ньому тепло. Знаєш, моя ковдра вже для мене затонка.

— Бабуню, — запримітила ще щось Гайді,— та в тебе голова донизу, замість того, щоб, як лежиш, була вище ніг. Так не має бути.

— Я знаю, дитинцю, я відчуваю, шо голова нижче, — бабуся почала вовтузитися на пласкій, як дошка, подушці, намагаючись вмоститися краще, — знаєш, моя подушка ніколи пишною не була, а тут я ще стільки літ[29] на ній пролежала, то вона зробилася зовсім плеската.

— От чого я не спитала в Клари, коли їхала з Франкфурта, чи не можу своє ліжечко забрати, — пожаліла Гайді, — там у мене були аж три грубезних подушки, одна на одну поскладані, я ніяк через них заснути не могла. Постійно голова з’їжджала, а я мусила її знову наверх вмощувати, бо там так заведено спати. Як в тебе голова високо, ти, бабуню, можеш добре спати?

— Та певне, так навіть тепліше та й дихати легше, — відповіла бабуся і з натугою підняла голову над подушкою, демонструючи наскільки це краще, — але давай не будемо більше про подушки. Маю за шо Богові дякувати і без цього, бо маю багато такого, чого в інших старих та немічних нема. Маю пампушки, теплу хустину, а ше й ти нарешті до мене прийшла. Маєш охоту трошки мені почитати?

Гайді метнулася за старим пісенником. Вона вибирала кращу з кращих пісень. Уже знала всі напам’ять, бо вони тішили не тільки бабусю, але й дівчинку.

Бабуся лежала, склавши руки. Ще недавно вона нарікала та була стурбованою, а тепер на обличчі вигравала умиротворена посмішка, наче щойно її ощасливили.

Гайді перервала читання.

— Бабцю, ти вже здорова? — спитала вона.

— Мені добре, дитино, спокійно. Продовжуй, якщо, звичайно, хочеш.

Дівчинка дочитала пісню до кінця:

Як потемніє в очах, І пелена їх закриє, Божественне світло Мій дух узріє, І радо туди піду я, Там — батьківщина моя.